Батько
Ходить батько в саду мiж грядками,
Оглядаэ уважно цвiт.
Опадають на плечi батьковi
Бiлi тpaвнi прожитих лiт.
Травень, батьку! Промiннiсть. Просинь.
Хоч бери i наповнюй дзбан,
А у тебе на скронях oceнi
Тихо-тихо залiг туман.
Мав на свiтi эдине свято
Працю чесну до мозолiв.
Наробитись, як наспiватися,
Все нiяк досхочу не вмів.
Дрiботливiшi стали кроки.
Плинуть сутiнки iз очей.
Вже б, здається, й пожив у спокої,
Тiльки б викохать сад оцей.
Бродять щоночi стужi нишком,
Просить захисту кожна вiть.
І бува, що позаздриш трiшки
Вмiнню деяких просто жить.
Батьку, батьку, не треба просто!
Змучить душу тягар боргiв.
Будем жити i щедро, i просторо,
Ти ж iнакше i сам не жив.
Тож у вікнах суцвiттям висне,
Певне, вдачi твоеї знак:
Виливатись весь вiк у пicнi
І не вилить себе нiяк.
Так i житимеш, як донинi,
Вiчно з легкicтю не в ладу.
Травень, батьку! То цвiт - не iнiй,
Бiлий цвiт у твоїм саду.
Будуть, батьку, на гiллi вишнi,
Буде щебет пташиних зграй.
Прийдуть в дiм онучата-вiршi:
Ти їх трiшки поколихай.

Вiд ясних зiр. І тихих вод.
Вiд благородного корiння.
Таким почався мiй народ.
Таким продовжується нинi.
Мiж молодих його зiниць
Думки для будучностi скpeслі,
Уже розгадки таємниць
В його синiв благає Bcecвiт.
Отож i я, сурмиста вiть,
Що лiто голосом узорить,
3велю зi мною говорить,
Як велет з велетом говорить.
Бо я й сама помiж турбот,
Помiж тривог i озарiння
Iду вiд зiр, вiд тихих вод
І благородного корiння.

День, як зiзнання у любовi,
Весь розпрозоривсь i навис.
Ще квітнуть зорi, i в дiбровi
Ромени щс не одцвiлись.
День, як вітрило, що пiд вітром.
Спить у дуплi пiдозра сов,
І хтось дорогу з повен вiдрами
Моєму слову перейшов.
Прийшло воно у світ копати
Дзвiнкi криющi людських душ,
3 криницi напувать зернята,
І небо, й кapi стебла руж.
О не згiрчив би хто джерела,
А віть би вiттю проросла.
Присiло словонько веселе
Рапу втирає iз чола.

Джерело
І зупинилась я. І я його впiзнала.
(Вiки зiйшли... Така віків безмеж!)
- Добридень, джерело, - я джерелу сказала.
Це я. Це я. Мене ти впiзнаеш?
Мене - тодi нiщо, без голосу тодi ще,
І цi уста мої - тодi ще мовчазнi?
Був степ, i день, i спека, як огнище,
Та я спила тебе - й ословилось мeнi.
І нареклось iм'ям. І враз пiшло на силу.
Ти впiзнаеш? Це я - вже iнша - але я.
Мене в таких крутих замiсищах мiсило,
Та йшла я в piст. І йшло у picт мое iм'я.
Iз голосу твого, з твойого передзвону,
Зi щедрого дання твoїх пречистих вод.
І множилось iм'я щовiку на мiльйони,
Й у множеннi отiм переросло в народ.
Я знидiла б давно, коли б важким намулом
У глибинi віків душа твоя взялась.
Я порохом нiмим була б, якби забула,
3 якого джерела уперше напилась.

Думаючи про Шевченка
Думаючи про нього,
виростаю нестримно духом,
пiдiймаюсь по сонячних сходах
до захмарних отих вершин,
iз яких - таж немов на долонi!
видно шлях золотий i вiчнicть.
І хатину вдови солдатської,
свiтлу мучеництвом земним,
i голодне чиєсь дитинство,
що з простягнутими руками
бiля шляху стоїть: - А може,
може, батько прийде з вiйни?..
Бачу гнівнe бунтуюче рабство,
котре з чорних виходить копалень,
І Тарасове слово "Борiтесь!"
вже гримить на його устах.
Думаючи про нього,
Я благих позбуваюсь мiзерiй.
й вироста мого Я свiдомiсть
до свiдомостi гордого МИ.
Я ламаю канони мислi
i вичавлюю з себе ницicть,
i лише перед ним - единим! -
малiсть визнать свою не боюсь.
Думаючи про нього,
вiдчуваю себе народом,
стомiльйонною часткою людства
вiдчуваю в ту мить себе.
Мої мислi - мoгутнi вулкани,
а душа - океан глибокий,
iз якого нових енергiй
пiдiймаються вгору вали.

Земля поетiв i земля пророкiв,
Сопiлки калинової земля.
Криницю мого полудня високо
Вiтчизна строгим зарам надивля.
І бачить: вiри духмянiє ватра,
І чує: мови дзвонять солов'ї.
Я спорожнiло голосними клятвами
Не потривожу думоньки ії.
я тiльки голос, i чуття, i пiсню
Наструню на найвищу ії вiть.
Заклякни той, хто небо їй помислить
В калюжi iз багнюкою змiсить.
В цю мить нас двое. Закипiлим струмом
Ії Днiпро струмить мені навстрiч.
Отак би вiчно: дума проти думи
І золотавi очi проти вiч.

Лесі Українці
Боюсь торкнутись iменi твойого.
Але зоря, ота, що у вікнi,
Твоя зоря, задумлива i строга,
Зорить подовгу уночi й менi.
Молюсь на неї, сповiдаюсь їй,
Її тремтiння нiжно зберiгаю.
Ciм струн твоїх у тишi золотiй,
Ciм вiчних струн в душi моїй спiває.
І вже не знаю, на якiй iз хвиль
Моя piкa в твою впадае круто.
До слова - слово, як до болю бiль,
До думи - дума, як до рути рута.
І вже не знаю, у чиїм життi,
З ким це було, з тобою чи зi мною?
На барикади мужностi крутi
Встае дзвiнка поезiя до бою.
А слово i тремтить, i поспiша,
І чути наче дзвонiв десь бринiння,
Й сміється Мавка - страчена душа,
А у вікнi зоря, оця, що й нинi.
І небо многомудре та хмiльне,
Оце, що й нинi, вечорове небо.
І хай мене хтось тяжко дорiкне
Нескромною причетнicтю до тебе.
Нехай! Та я, мов хвиля до рiки,
Мов зерня спрагле до свойого поля,
Таки причетна мiцно й навiки
До слова, до надiй твоїх i болю.
Причетна вiд найпершого "люблю".
Причетна до останнього "кохаю".
Мою причетнicть, як судьбу мою,
Твоя зоря ген-ген благословляе.
Благословляє й ciє на уста,
На серце ciє ломикамню сiм'я,
І ожива те сiм'я. Й пророста.
І зацвiта твоїм безсмертним iм'ям.

Монолог Франка
Я камiння рубав.
Я одне тiльки святонько мав - роботу.
Крихти правди шукав.
Руки склавши нi дня не сидiв.
Тiльки б очi народу моєму
Hixтo не посмiв колоти,
Що ледачих він родить синiв.
Я крiзь неуцтво й глупство дрiмуче
Прорубувавсь люто,
Переорював поле думок -
Аж ламалися лемешi,
Щоб народу моєму
Hixто не посмiв дорiкнути
Темнотою його та убозтвом душi.
А таки ж дорiкнули...
Днi свої перепалюючи без лiку
На високiм багаттi,
Якому iмення Мисль,
Я забув, я забув, необачник,
На схилi віку
Про зарiбок подбати хоча б якийсь.
А таки ж дорiкнули...
Як збирали мене
у останню мою дорогу,
То якраз вболiвальнички
При нагодi знайшлись отiй,
Дорiкнули народу моєму,
Що сина свойого
У сорочцi ховає чужiй.

Осколки
То перший cніг чи срiберне перо?
То небосхил а чи межа сувора?
Що день, що два - то важчає цебро
В руках у батька. Шлях уже не вгору.
Десь там, у тiлi, смерть ще од вiйни
Дрiмає заіржавленим осколком,
Сни прошива, його яву i сни
Колючим болем прошива, мов голкою.
Ах, батьку, батьку, на межi отiй
Я i сама вже болем геть зболiла.
Вiйна не в тiлi - в пам'ятi моїй,
Осколкiв гострих i мeнi лишила.
Та що там, що там в пам'ятi - в судьбi,
Оцiй судьбi, до ста кiлкiв прип'ятiй.
Нечасто я про це кажу тобi.
В мовчаннi ми однаково затятi.
І рани нам однаково болять.
Та ми обоє i терплячi й впертi,
Ми день за днем, немов за п'яддю п'ядь,
3 тобою вiдвойовуєм у cмepтi.
І хай уже не скочить на коня,
Хай тих осколкiв збуть уже не змога,
Ми в тpaвнi одсвяткуєм перемогу
Так, як щороку, батьку. Як щодня.

Оце твоє
Оце твоє, на цiлий вік твоє -
Цей обрiй, наче сонячне паливо,
І степ, як древнiх дум речитативи,
Що в душу знов свою бентегу ллє.
Iсторiя твоя й будучина.
Без них ти прах безмовний i безликий.
Ти тут живеш. Це ти прозорим piкам
І травам надавала iменa.
Рось - вiд роси, вiд оранки - Орiль,
Безсмертник - то вiд iмeнi народу.
Ось тут, ранiш вiд тебе твоя врода
Й ранiш вiд тебе - твiй високий бiль.
Така в душi вигранюється креш.
О, щось в ній завтра доброго прибуде,
Бо, чуєш, так пiсенно мовлять люди!
Ти тут живеш. Мiж цих людей живеш.
Ти тут перейдеш в сиву плоть рiллi,
А нi - то, може, в пам'ять а чи слово.
Нехай хоча б у стебло полинове,
Аби на нiй, на рiдній цiй землi.

Слово
І
Грати словом - долею грати.
Рiзнi в нього бувають майстри.
Можна слово привчити на бровах стояти
Чи котитись плескачиком iз гори.
Розiм'явши у пальцях, як мокру глину,
Можна з нього зробити свистка,
І тодi хай яка б там лиха година -
Знай свищи та втинай гопачка.
Схочеш - буде тобi од води тихiше
Й мелодiйне таке на слух,
Сам незчуєшся, як заколише,
Як приспить поволi твiй дух.
З ним, iз приспаним, кажуть, легше.
Вже нiщо не пече й не болить.
А при зустрiчi шефовiй тещi
Вчи поклони - здаля ще - бить.
На трапецiях збитих iстин
Прiснуватi робить вiражi...
Слово, слово моє пречисте,
Кинь мене на свої ножi!
За пекучу безжальнiсть мого наговору -
Не повстанеш на мене хiба?..
Biк вичавлювать буду iз тебе покору,
Слово, вичави з мене раба!..

ІІ
От i посидiли вдвох. От i вигасла ватра.
"Слово, - питаю, - ти знов, ти i зараз у у мандри?
Ти i тепер до трудного чийогось порогу,
До сподiвання i вiри, до болю людського?"
Так повелося. Саме тi шляхи обирало.
Лиш посивiлим од болю до мене вертало.
Перед людьми у тяжкiм, неоплатнiм боргу,
Слово моє, я й сама вже як вишня в cнiгу.
Бризне остання iскрина вогню пiд золою.
"Слово, - кажу, - я ще не набулася з тобою.
Та просурмила тобi iз-за обрiю путь.
IЦо ж, попрощаймось. Я вiрю: на тебе ждуть.
Дам тобi хлiба - надiй i терпiння - в дорогу,
Жменьку ще теплих вугiль iз багаття оцього,
3 ними iди до людей i не скупо дiлись,
Так, як дiлились, iз нами дiлились колись.
Пайку голодну та й передiляючи круто,
Ситими духом тому й не уміємо бути.
Час, моє слово. В оцю непогiдь дощову
Час i мeнi вже розпалювать ватру нову".

Сни
Пожарищами в ночах блискало,
Рвало навпiл дитячi сни.
Колисали мене не колиски,
А зловiснi громи вiйни.
І якi там казковi пригоди!
Груба дiйснiсть: помiж бур'янiв
Висхла копанка край городу,
В нiй - поранених двоє бiйцiв.
І якi там Дiди-Морози
3 подарунками у торбах.
Пайка хлiба черствого й сльози,
Сльози - потай - у мами в очах.
В дике марення безголосе
Поринаючи, як у пiтьму,
Так дитинство не вiдбулося.
А воно - начало всьому.
Долю в тому не винувачу,
Звинувачую в тому вiйну,
Її злочин донинi оплачую
І кляну. І кляну. І кляну!
Бо й тепер ще, буває, згадка
Заболить, як на тiлi шов.
Раз приснилося - лист вiд батька,
Тiльки вже посмертний прийшов.
Отака ти, вiйно, затята,
Ще й тепер додаєш сивини.
Можна (треба б) уже й забувати,
Але сни... Цi безжальнi сни!..

Ці небеса, цi свiтлi небеса,
Пiд ними i живу i золотiю.
Тут голос мiй до людської надiї
Горобиновим кетягом звиса.
Цим водам i тополям бiля трас
Я й досi ще не звiрилась в любовi,
Отак, щоб у однiм-єдинiм словi
Все висловить - аж захлинутись враз.
Кажу зерну: - Благословись, зерно!
Кажу травинi: - Мир тобi, травино!
І ти, i ти, моеї України
Святися i свiтай мeнi, вiкно.
Там, у вiкнi, i ycмix i роса,
І не смеркають з роду в рiд народи,
І сходить день, i мови сходить врода...
А над yciм - цi свiтлi небеса.