Андрій Федорович Коцюбинський. Саможиттєопис

      Як виходив "на люди" 8 грудня аж 1938 року в селі Загородищі, що на Черкащині-Чорнобаївщині (тоді - Іркліївщині), то не пам`ятаю чи кричав чи сміявся. Найдостовірніше, що таки сміявся. А чому б ні? Тато Федір (перший на селі тракторист) поруч - усміхайся, мама Марія (трудівниця-колгоспниця) зі мною, а ще дві бабусі - повитуха і моя рідна Хима... Тільки на ноги зіп`явся, аж тут - німці. Було не до веселощів. "Вороги спалили рідну хату", забрали дядьків, татуся... Пережили окупацію - рік-два - й до школи пора. Здається, спочатку навчився читати, а вже потім писати. З книжкою (брав їх в малесенькій сільській читальні) не могли мене розлучити ні мама, ні навіть сон пізно вночі...
      Дочитався до того, що й сам почав складати віршики, оповіданнячка про природу. А тільки-но вибився в парубчаки, то й про кохання. Але "вулиця", сиріч оточення, наклало свій відбиток на свідомість і характер. Адже тільки уявіть! Мама розповідає моїй бабусі про подруг з ланки з добродушними кпинами (звідси в моїй творчості - УСМІШКИ); сусіда дядько Йван про всіх і вся плете мереживо дошкульних оцінок (САТИРА); толока - тут вже наслухаєшся! І жарти, і кепкування, і дотепи! (ГУМОР).
      Після сільської початкової до середньої ходив аж за шість з половиною кілометрів у Скородистик. Пішечки! Щодня - туди й назад.
      І десь в 9 класі зазвучали по шкільному радіомовленню мої усмішки, гуморески, фейлетони... А для того, аби не здогадалися, хто "бичує" горе-учнів та ледацюг, висміяв і себе за спізнення на урок. До речі, такий, так би мовити, прийом стосовно власної персони (самоктитика) використовував і надалі. Правда, усно, про себе. І не шкодило...
      Життєві шляхи збагачували веселий набуток. І на будовах Черкащини та Казахстану (в Уральську в стінах хлібокомбінату є цеглини, вкладені і моїми руками); і в столичному вузі - педагогічному, імені пролетарського письменника Максима Горького (нині, слава Богу, університет імені Михайла Драгоманова); і в школі, де прищеплював любов і повагу до українсьої мови в російському селі (Дніпропетровщина, Богданівка); і на редакційній роботі в Павлоградській міськрайонці "Світло Жовтня" (нині "Рідний край"), де спочатку був відповідальним секретарем, потім - заступником директора, а в останні роки - ще й фоторепортером за сумісництвом. Словом, 32 роки орав, сіяв і збирав на цьому газетярському полі.
      Перші мої публікації "засвітилися" на шпальтах спочатку Іркліївської районки; а потому - в Чорнобаївському "Світлому шляху", в обласних - "Черкаська правда", "Молодь Черкащини" (тоді - Андрій Гусак, це - до одруження в 1967 році з однокурсницею, чарівною полісянкою (про таку мріяв у віршах), на сьогодні - відмінником народної освіти України, істинною вчителькою - Лідою Коцюбинською). Був і юнкором (писав про дітей), сількором (про краян), робкором (оповідав про будівельників, яким і сам був, маючи фах муляра)...
      Оте, що спостеріг, побачив, почув, збагнув, перепустив через душу і серце, переплавив у роздумах і хвилюваннях і вибруньковувалося у книжечки гумору і сатири "Березова каша", "Троянди для незнайомки", "Весілля на Венері", а так як дуже люблю і шаную дітей, то й оних не полишив поза увагою, що і реалізувалося в збірки: "Суниці з Вовчої галявини", "Засекречений тайм", "Хто сміється..."
      Нині - пенсіонер межрегіонального значення. Але працюю. Хто питає де, кажу: "В "Лаві". "Ти що? - дивуються. - Шахтарем став?". "Та ні, - кажу, - це так газета називається. Орган Незалежної профспілки гірників Західного Донбасу, отих, що у свій час походом ходили на Київ". А ще член редколегії журналу "Борисфен".
      Орденів і медалей не маю, відзнак інших теж, але є надто відповідальне звання - письменник України, рядовий гумористично-сатиричної сотні...

Дмитро Олександрович Сторчай. Автобіографія

      Дійсно в муках творчості проходило життя. В 10 років уже був у складі домашнього тріо: мандоліна, гітара, балалайка. Грали усюди, особливо у весняну та літню пору вечорами під запахи бузку, акації та інших квітів. Адже ми, юні "виконавці", вишукували місця для такого музиціювання. Ця юність і сьогодні відгукується незабутніми, неперевершеними згадками. Уже в ті юні роки був потяг до серйозної музики. Під впливом музики В.Захарова, І.Дунаєвського, баяністів-професіоналів наростало бажання навчитись серйозному виконанню, але 41-й рік перетнув світлі мрії.
      В часи окупації вище назване тріо не затихало, навпаки, до нього приєднувались сусідські хлопчаки - Санін Микола, Лисенко Анатолій та інші. І продовжувалось це до тих пір, поки ми стали вже дорослішими і кожного з нас долі розкидали будь-куди. Я пішов вчитись до філії "Трудвзуття" на шевця, потім навчався у ФЗУ № 25 Павлоградського хімзаводу на столяра, а вже в 1948 році до мене дійшов слух, що в Павлограді по вул. Озерній відкрилася дитяча музична школа. Хоч навчався в ній недовго, та вже з успіхом зміг справлятися з обов,язками музичного працівника в дитячому будинку в селі Богуславі. Працював до призову в армію. В полку, де проходила моя служба, грав в полковому духовому оркестрі. Це дало мені можливість після демобілізації спробувати свої сили в цьому жанрі музики. На базі Вербуватівської восьмирічної школи організував дитячий духовий оркестр. Якщо чесно, виходило непогано завдяки віддачі від власної енергії, затраченого часу, а, головне, завдяки постійному самоосвітньому накопиченню знань з елементарної теорії, гармонії, хороведення і інш. До того ж навчався в московському заочному університеті мистецтв і це надавало мені твердих знань з названих дисциплін.
      Життя проходило під впливом музичної діяльності: вчитель співів, керівник гуртків баяністів, духового оркестру і таке інше. На такому тлі подій і почав пробу пера в музичній творчості з кінця 50-х років.
      Моя порада виконавцям музики - запобігати звичці грати музичний твір, а чи пісню поверхово, як це мають звичку робити деякі виконавці. Треба уважно розглянути нотний матеріал. Це дасть змогу навчитись грамотному виконанню, більше того, зумовить розвиток гарного музичного смаку і таке інше. Все життя в моїй музичній праці це правило було невід,ємним і це, в свою чергу, допомогло мені в творчому процесі. Хоча, якщо прожити стільки, скільки прожито, то і тепер було б замало, щоб сказати: я вже все знаю і вмію...

Микола Степанович Шуть. Автобіографія

      Микола Степанович Шуть народився в м.Павлограді в сім`ї службовця в 1918 р. Він був старшим сином в родині залізничного службовця. Коли йому було 17 років, помер батько. Микола працює, вчиться вечорами, пише вірші.
      Середню школу № 1 закінчив у 1937 р., працював у районній газеті "Соціалістичний наступ". Тут же почав друкувати вірші. Заочно вчиться в літературному інституті ім. О.М.Горького.
      В роки Другої Світової війни бів комісаром молодіжного підпілля у Павлограді. Взимку1943 року під ударами Радянської Армії ворог почав відкочуватись на захід і фронт став наближатися до Павлограда. Міський комітет партії прийняв рішення про підготовку збройного повстання. Микола Шуть писав листівки: "До зброї! До зброї! Хай кожен будинок дасть бійця... В похід! До бою! Хай кожен чоловік буде Чапаєвим або Щорсом, хай кожна жінка буде героїнею, хай вулиці наших міст і сіл поглинають ворога, хай вікна шлють йому смерть. Хай згине чорний морок фашизму! Хай існує вічно в променистому світлі наша велика країна!"
      Микола потрапив до рук гестапо. Кілька днів його жорстоко катували, змушували босими ногами топтати бите скло, подовгу вистоювати на морозі в самій білизні, били. Та від тяжкохворої, змученої людини фашисти не добились жодного слова зізнання. Він був засуджений до страти. Врятований радянськими військами і Павлоградськими повстанцями, насилу дійшов додому.Але 22 лютого, фашисти знову захопили місто, хворий поет потрапив до гестапо і був страчений.
      В 1961 році посмертно був прийнятий до Спілки письменників України.
      Вийшли книги поезій: "Любов і ненависть" (1959 р.), "Чистота" (1959р.), "Іній" (1993 р.).