РУДИЧІВ І. О.

     РУДИЧІВ (РУДИЧЕВ) Іван Опанасович (псевдонім ІвеР; 28 травня 1881, с. Кишеньки тепер Кобеляцького району Полтавської обл. — 28 жовтня 1958, м.Абондан (за іншими даними Париж), Франція) — український громадсько-політичний діяч, юрист, видавець, член Катеринославського товариства «Просвіта». Іван Рудичів народився у відомій священицькій сім'ї Рудичівих, з якої вийшли шановані на Полтавщині пастирі духовності та просвітництва. 1890 його віддали на навчання до Полтавського духовного училища. Після закінчення 4 класів Р. перевели у Полтавську духовну семінарію, яка на той час вважалася зразковою. її наставники та інспектори рішуче боролися проти всіх, хто не відповідав вимогам Святійшого синоду. Штучне зросійщення викликало природний протест полтавської молоді, національні почуття якої швидко зростали.
   До числа перших «бунтівників» у духовному закладі потрапив і вільнодумець Р. Він став одним із засновників осередку Революційної української партії (РУП), поряд з такими представниками полтавської українофільської громади, як Симон Петлюра, Микола Гмиря, Михайло Терлецький, Борис Іваницький, Павло Ластовець та ін. За іншими даними, вже семінаристом Р. став членом Української Семінарської Громади, на чолі якої стояв С. Петлюра, і від того часу з проводу не уступився до смерті.
Навесні 1902 виключений з 5-го класу семінарії за участь у виступах семінаристів проти заборони навчатися у вищих школах та за введення до переліку навчальних дисциплін українознавства, за ліквідацію системи шпигунства поміж наставників та учнів. По звільненні цілковито віддався українській революційній боротьбі.
     Р. відігравав помітну роль у Полтавському осередку РУП. До такого висновку неодноразово діходили і місцеві слідчі, стверджуючи, що окремі партійні відозви писані рукою саме цього семінариста.
За документами прокурора Полтавського окружного суду, Р. переховував у себе літературу націоналістичного змісту, неодноразово транспортував заборонені видання РУП у сусідні місцевості Полтавщини, провадив серед населення «изустную нацпропаганду». У Прилуках Р. став на чолі повітового пропагандистського осередку РУП.
    У вересні 1903 від цього осередку був присутній на відкритті в Полтаві пам'ятника Котляревському, там же і тоді бере участь у з'їзді РУП. Під час одного з транспортувань книг та обшуку в Прилуках (жовтень 1903) Р заарештували. З листопада цього ж року до червня 1904 перебував у Полтавській в'язниці. Ще з п'ятнадцятьма ув'язненими РУПівцями провів шестиденну голодівку.
   Після звільнення, влітку 1904, уникаючи більш тривалого ув'язнення, виїхав за межі губернії до Катеринослава, де в очікуванні суду за приналежність до партії, що поставила своїм завданням відторгнення «частини імперії» (тобто України від Росії), бідує, заробляючи на життя в канцелярії адвоката. Швидко зійшовся з відомими діячами Відновим, Ємцем, Хрінниковим та ін. Разом з І.Трубою на саморобному гектографі видрукував брошури РУПу. Брав активну участь в організації таємної друкарні, для якої на засоби Хрінникова з Відня в двох махових колесах спроваджено було українські шрифти. Публікації Р. з'явились на шпальтах катеринославських періодичних видань.
    У 1906 Р. разом з просвітянами І. Трубою, М. Масловим, В. Відновим, К. Дьяконовим почав видавати часопис «Добра порада». Вже перше число цього видання було конфісковане. Редактора М. Викова притягнено до судової відповідальності. У № 2 «Доброї поради» за підписом ІвеР з'явилася його стаття «Пам'яти Т. Г. Шевченка» з нагоди 45-річчя від дня смерті поета. У дусі часу Р. писав: «Шевченко нам зоставив заповіт, щоб ми вставали, рвали кайдани, добували волю, щоб ми утворювали нову вільну сім'ю народів «без холопа і без пана»... І поволі Україна під промінням волі і науки воскресне для праці будучини, як воскрес колись і сам Шевченко, дякуючи науці і волі...»
    У № 3 «Доброї поради» видрукувана редакційна стаття ІвеРа «Катеринослав, 24 марта». У ній автор висловився з приводу Державної Думи Росії, яка мала зібратися вже через місяць: «І як у хазяїна-хлібороба слухаються робітники його голосу і його наказів, так повинні і члени Думи слухатись нас і робити те, що нам усім треба. І тепер, і тоді, коли Дума збереться, вони повинні слухатись нас і більш нікого. Бо коли вони будуть називатись «представителями» народу, то хай же і роблять для народу, хай його слухають. І їм треба сказати, про що вони повинні дбати у Думі, і треба, щоб вони слухались тих наказів, які ми їм дамо».
   За третє число склад редакції «Доброї поради» був заарештований і журнал закрили, а Р. на короткий час змушений був повернутися до Полтави, де протягом кількох місяців співробітничав у місцевому україномовному тижневику «Рідний край», навколо якого гуртувалися кращі свідомі українські та творчі сили міста. Він ближче зійшовся з редактором, адвокатом за фахом, М. Дмитрієвим, письменником Панасом Мирним, Г. Коваленком.
     Бажання здобути вищу освіту привело його у вересні 1906 до Казані. Успішно склавши іспити, Р. став студентом юридичного факультету «імператорського університету». Цей період життя і громадсько-політичної діяльності (1906 — 1912) описано Р. у його спогадах «Мої студентські роки в Казані»: «Отримавши повідомлення про прийняття мене в університет, я виїхав до Катеринославу (з Полтави — М.Ч.), щоб привести себе до порядку й зібратися з коштами, яких не мав. Та, спасибі, приятелі-українці зібрали мені 60 карб., купили уніформу і вирядили в дорогу...»
    Спершу він працював учителем латини у приватній гімназії Фовицького в Катеринославі (1907), але мусив виїхати до Казані, бо за ним полювала поліція. В липні 1907 повернувся до Катеринослава, жив, даючи лекції. Восени поїхав на село в Новомосковському повіті — працював учителем сина земського начальника (можливо, йдеться про І. П. Магденка — голову Новомосковської земської управи). Одночасно співробітничав у різних органах преси, в т. ч. і в місцевому «Приднепровском крає». У червні 1908 залишає земського начальника і починає працювати репортером «Южной зари». Восени повертається до Казанського університету, який скінчив у 1912. Влітку 1909 знов жив у Катеринославі. У Казані Р. захворів на сухоти і понад півроку лікувався, через що не складав державних іспитів. Повернувся до кума і далі лікувався в його маєтку в Новомосковському повіті (хто це був — А. Куличенко чи В. Хрінников — точно не знаємо).
    Р. мав добрий заробіток, влаштувавшись влітку 1910 на Південно-Російській обласній сільськогосподарській, промисловій і кустарній виставці (Катеринослав, 1 липня — 10 жовтня 1910), як помічник завідуючого мукомельним відділом (на чолі цього відділу були П. М. Кумов і В. М. Хрінников). «Це було далеко від мого фаху, — згадував Р., — й моїх знань, але студенти-юристи бралися до всього... На осінь того ж року дістав працю в Управлінні Катерининської залізниці. Момент був критичний для закінчення студій. Треба було помогти батькові й сестрі, що закінчувала середню школу».
У квітні 1911 Р. виїхав з Катеринослава на Кавказ, а восени — в Петербург. Восени 1912 повернувся з Казані до Катеринослава. Міняв місця перебування та праці, бо поліція не спускала з нього очей. Працюючи після закіннення,університету в канцелярії Гірничого інституту в Катеринославі, бере далі активну участь в українському громадському житті, в «Просвіті», знайомиться з директором музею проф. Д. Яворницьким, письменником А. Кащенком та іншими видатними українцями. Натомість спроба його в той час одружитися виявилася невдалою, і він до смерті залишився неодруженим. Виступав з лекціями в місцевій «Просвіті». 22 листопада 1908 читав лекцію про Холмщину і Підляшшя.
Знов обраний членом Катеринославської «Просвіти» на зборах 2 березня 1913, у 1914 — 1915 — член ради товариства. В один день з П. Щукиним 20 травня 1915 написав заяву про вихід з ради товариства.
19 січня 1914 з ініціативи місцевої «Просвіти» в приміщенні Англійського клубу відбулося перше організаційне засідання Шевченківського комітету. На збори з'явилося 20 осіб. Головою комітету обраний І. Я. Акінфієв, якого через десять днів змінив проф. О. М. Терпигорєв. Секретарем комітету обрано Р. «Настоящий состав собрания постановлено считать ядром к-та до сформирования юбилейного ко-митетаполностью». 1915 фігурує як діловод правління катеринославського Гірничого інституту (як зазначено, жив при інституті).
     Після закриття «Просвіти» 25 січня 1916 Р., як член правління, звернувся до депутата Державної Думи від Катеринославської губернії О. М. Але-ксандрова зі скаргою на закриття «Просвіти» та проханням подати свій голос на захист товариства. Восени 1916 Р. був мобілізований до війська і, займаючи посаду старшого полкового писаря 27 1-го пішого за-п ас н о го полку, проводив агітаційну роботу серед військових у Катеринославі. У 1917 від українських соціалістів-революціонерів висувався у гласні Катеринославської міської думи.
    З квітня 1918, перебуваючи у Києві, Р. перейшов у розпорядження Вищого корпусного військового суду як кандидат на судові посади. Однак наступні зміни — як військові, так і політичні — привели його до Вінниці, Кам'янця-Подільського, Варшави. У червні 1921 Р. потрапив до Берліна, де працював коректором у видавництві, згодом переїхав до Праги (1922 — 1923) і нарешті — до Парижа, де осів на той час еміграційний уряд УНР.
    Після вбивства С. Петлюри 25 травня 1926 ім'я Р. пов'язане із заснуванням та діяльністю у Парижі Української бібліотеки ім. С. Петлюри. Саме завдяки цій винятково старанній та скромн ні, відданій справі збереженні Головного отамана, фонди ствг бліотеки швидко збільшувалися, і до травня 1929 її було відкрито для відвідувачів. Після закінчення Другої світової війни та звільнення Парижа від гітлерівської окупації Р. першим проник у спустошене приміщення бібліотеки. За час
окупації тимчасові господарі заподіяли книгозбірні чимало шкоди.
Незважаючи на літа, слабке здоров'я і хворобу очей, якою майже все життя хворів, Р. приступив до відновлення бібліотечного каталогу, пошуків вивезених архівних скарбів. Водночас він упорядковував свівй приватний архів, писав автобіографічні спогади, лишив спогади про С. Петлюру в збірнику «Симон
Петлюра в молодості» (1936). Проте останні дні його життя виявилися невтішними і безрадісними. Виснажений ще свого часу боротьбою на Батьківщині, він знайшов притулок в Українсько-грузинському домі для старих людей в Абондані поблизу Парижа, де й закінчив своє життя.
     Опубліковані п'ять листів Р. до Дм. Яворницького 1914 — 1916. Вони стосуються підготовки до ювілейного Шевченківського вечора 1914 в Катеринославі, захисту свідомих українців С.Балабухи, П.Тушкана. У листі, датованому 13 листопада 1916, Р. сповіщає про свою військову службу і звертається до Д. Яворницького з проханням замовити при нагоді добре слово перед командиром полковником Басаловим. У спільному листі з Є. Вировим з Берліна (1923) Р. звертається до Д. Яворницького з проханням надіслати для наукових потреб Українського Вільного університету в Празі ряду книжок Д. Яворницького і В. Біднова.

Твори.: Рудичів Іван. Мої студентські роки в Казані (1906 — 1910 рр.)//Український православний календар на 1957 рік. (США) — С. 125 — 127.
Літ.: Рудичів І. Посмертна згадка//Українське православне слово. — 1958. — Грудень. — С. 17; Енциклопедія українознавства: Словни-
кова частина /За ред. В. Кубійовича/ — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1973 — Т. 7. — С. 2630; Пустовіт Тарас, Наконечна Лідія. Іван Рудичів — перший директор бібліотеки їм. С. Петлюри в Парижі // Українське слово. — 1996. — 7 листопада. — С. 12, 13; 14 листопада. — С. 12.; Пустовіт Тарас, Наконечна Лідія. Іван Рудичів — перший директор бібліотеки Імені С.Петлюри в Парижі // Полтавська петлюріана. Число 2. — Полтава., 1996. — С. 106 — 121 (3 додатком архівних матеріалів — прокурорських донесень, листів).