VIII. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД МОСКВИНА

Ми, москвини, вважаємо великим злочином сумніватися у праві держави робити з нами все, що вона хоче.
В. Соловйов, 1905 р.
Ліквідувати диктатуру та централізацію нашої держави і партії - це зліквідувати РРФСР.
В. Ленін, 1918 р.
Воліємо деспота, ніж розвал нашої імперії.
О. Керенський, 1950 р.

Кожна людська спільнота обмежує волю і права особи, щоб сама громада могла існувати і допомагати своїм членам. Народа, що їх культура заснована на вірі в Бога і в Божу справедливість та кару, виробили свої закони моралі, права, самообмеження стосунків. Справді культурну, побожну людину стримує від злочину не лише страх людської кари, а власне сумління, етичні засади, власна мораль, самоконтроль, коротко - культура. Москвини розуміють єдиний стрим - страх перед більшою фізичною силою, тобто владою, державою.

СТАНИ
Європейська шляхта виховувалася на багатій культурі Еллади та Риму. Вона знала і розуміла ідеї обов'язку, права, свободи, власної гідності, життєвої мети. На цих ідеях зродилося і виросло в Європі лицарство, що присвячувало своє життя боротьбі за вищі ідеї та ідеали, поширення християнства, та насамперед - служіння своєму народові. Один з представників європейського лицарства високоосвічений наш князь Дмитро Вишневецький саме на тих засадах заснував у ХVI ст. славну Запорізьку Січ.
Власний почин (ініціатива), власна свобода, власні зусилля виховували у європейців почуття сили, гідності, гордий, незалежницький дух. І європейські стани: аристократія, шляхта, торгівці, ремісники власними силами і боротьбою здобували станові і особисті права та волъності, навчилися іх боронити. Український народ від передісторичних часів творив з іншими європейську культуру та цивілізацію. Українська провідна верства жила тими самими ідеями та ідеалами, що й західно-європейська. У ІХ - ХІІІ ст. український народ створив найбільшу, наймогутнішу, найбагатшу і найкультурнішу державу в Європі. Втративши у ХІV - ХV ст. переважну більшістъ старої аристократії138, український народ створив у ХVІ - ХVІІ століттях нову - козацьку. Вона мечем і пером боронила народ від поневолення з півночі, сходу і півдня та заходу. І цю боротьбу вела не тільки шляхта, а й усі стани українсъкого народу. Навітъ селянський, бо він століттями орав степ з мечем при боці і не раз за життя одного покоління кидав плуг і хапався за шаблю. Орачі-лицарі - визначали наше козацьке селянство європейські історики. Ця кривава, безупинна БОРОТЬБА кількох поколінь всіх станів народу за вищі національні та людські ідеали зміцнила в українців успадковану від попередніх поколінъ волелюбність, самостійністъ і критичністъ думки, національну і особисту гідністъ. Зміцнила настільки, що Московщина не змогла асимілювати Україну за триста років азійського нищення. Навіть московщена школою та літературою українська інтелігенція не денаціоналізувалася аж до ХІХ ст., доки драгоманівці вловили її на соціалістичний гачок. Ніхто інший, як Україна заб'є осиковий кіл у могилу московської імперії. Така сила українського національного духу.
Ми ухилилися вбік, щоби дати тло до малюнку московської провідної верстви та станів. У Московщині перша провідна верства ІХ-ХІІ ст. походила з київських князів та їхнього оточення. 3мішуючись з тубільцями угро-фіннами, ця верства помалу московщилася. До неї влилася ХІІІ - ХVІ ст. велика ріка татарської провідної верстви. Малий гурт українців розчинився у фінно-татарському морі. У ХVIII ст. домішалося багато балтійських німців139, а в ХІХ ст. - інших змосковщених немосквинів (найбільше малоросів). Ті європейці домішувалися пише до аристократії та дворянства (О. Грибоєдов пише: „Якби заблукав до нас чужинець, що не знає нашої історії, то він був би, напевно, подумав, що наші пани і наші мужики походять від двох цілковито різних народів"). Всі інші стани (понад 90% населення) лишалися азіатами. Отже, європейська домішка не могла, певна річ,
змінити угро-фінно-татарської духовності москвина.
Азійські народи розвивалися за дуже відмінних від європейських географічно-господарських обставин, і тому духовність
азійських народів має дуже мало спільного з європейською. Москвини не могли мати, хоч би й хотіли, нічого подібного до європейської аристократії та шляхти. Навіть сама назва "дворянин" вказує на те, що це придворний, що служить при дворі, слуга. Коли найвищий стан був і хотів бути рабом, то чого ж можна сподіватися від нижчих станів. В Московщині стани творив цар. Цар давав їм "права", які сам хотів, а отже, і відбирав. Французъкий посол Демурьє у розмові з Павлом І
висловився: „Одна з Ваших визначних осіб...". Павло зауважив йому:
"Знайте, пане, що тут ніхто не є визначною особою, крім тої, до якої я мовлю, і лише доти, доки я до неї мовлю". Ці слова не означали тільки пиху, а точно окреслювали „права" станів. А життя та добробут нижчих станів залежали навітъ не від царя, а й від місцевих урядовців. Навіть дворянський стан залежав від ласки губернаторів. 3рештою, як пише В. Ключевський, освітній і моральний рівенъ московського дворянства XVIII ст. не був вищим за рівень московського селянства. Селян же навіть закони мали за безправну худобу. І не лише за кріпацтва, але й після 1861 року.
Від першопочатків історії в Московщині існували замкнені касти. Перехід з нижчої до вищої: духовенства, дворянства не дозволявся аж до 1865 року, а з селянства - до 1906 р., хіба винятково, за великі заслуги. Таких випадків траплялося мало. До 1917 року важливі державні посади в московській імперії обсаджувалися пише дворянами. Бути офіцером мав право лише дворянин. Кожна панівна верства дбає, щоб владу передати своїм нащадкам. Для цього їх треба з дитинства виховувати, прищеплювати почуття вищості над іншими. Так виховати можна в окремих, панських школах. І в московській імперії існували окремі школи для дворянських дітей: пажеські і кадетські корпуси, дворянські ліцеї, інститути благородних дівиць тощо.
Московські більшовики, встановивши свою імперську диктатуру в СРСР, наслідували традицію старої аристократії, організувавшисъ у привілейований, панівний клас "номенклатури", без належності до якої ніхто не може зробити життєвої кар'єри.

ЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ
Московська централізація державної влади походить не з розуму, а з почуття. Інстинктом самозбереження відчув москвин загрозу своєму особистому життю від державної децентралізації. Особистому, бо від злочину його втримує страх перед карою жорстокої влади. А такою є лише влада деспотична, неможлива без надцентралізації. Центральна влада не могла допильнувати життя на всьому величезному обширі імперії. Місцева ж московська влада чекала наказів імперського уряду. Такий лад не лише гальмував, але убивав усе життя країни. Всюди, куди приходила московська влада - життя эавмирало. Багатющі країни (як Україна), опинившись під московською владою, ожебрачувалися не лише тому, що москвини грабували, а й через те, що вони накладали кайдани на всі почини місцевого населення, підозрюючи підступ і зраду.
Щоб не допустити надмірного зосередження всієї влади в уряді, диктатури уряду, європейці поділили державну владу на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд), судову (незалежний суд). Такого поділу ніколи не було в Московщині, немає і в СРСР. За теперішнього розвитку науки і техніки всі царини так взаємопов'язані, що зміни в одній впливають на життя в інших. Отже, державна децентралізація, коли вона є, мусить охоплювати ВСІ галузі життя, бути тотальною. Створюється дуже багато міністерств. В окремих "республіках" СРСР є "міністерства" тієї самої назви, що й у Москві. Республіканських "міністрів" призначає Москва. Фактично під владою уряду СРСР перебувають навіть і ті царини життя, що за конституцією є під владою республіканських "урядів".

ХАБАРНИЦТВО
Хабарництво взагалі поширене в азійських народів, отож і в московському. Датський посол Й. Юст пише (1712): "Московські суди можна підкупити дуже легко. Навіть Найвищий Суд можна, давши канцлерові якихось 20 тисяч руб. хабара. І сам цар бере з того хабара свою пайку"140. Австрійський посол Й. Корб писав (1701), що немає такого москвина, якого не можна підкупити. Кожний з них за пару рублів складе яку хочте кривоприсягу в церкві на св. Євангелі1 та хресті141. Те саме свідчать й інші чужинці, що були в Московщині у ХV - ХХ ст. Петро І наказав „сечь розгами" прилюдно сенаторів князів Г. Волконського й А. Апухтіна за те, що крали державні гроші та брали хабарі.
Московські соціалісти в СРСР усуспільнили все, навіть хабарі. Стала платня, високі нагороди, що їх платить уряд СРСР, - це ніщо інше, як хабарі. Бо платить пише тим, які хвалять, прославляють "великого, геніального вождя", премудру непомильну Партію (комуністичну), "щасливе життя", передовий московський народ і т. п. Хабарництво в СРСР поширене - від найвищого урядовця до найнижчого поганяйла в колгоспі - його всі вважають за цілковито природне. Уряд СРСР знає ліпше будь-кого, що він не лише не має сили винищити хабар, а й не хоче, бо історичний досвід показав: хто підносить руку на московські історичні традиції - губить свою голову.

ДОНОС
Москвин нікому не вірить. Сусідові, братові, батькам, власним дітям. Кожного підоэрює в підступі, у зраді, і тому сам повсякчас готовий зрадити, обмовити, знищити будь-кого, аби порятувати себе. Ніде в світі донос не розповсюджений так широко, як у Московщині. Ніякий уряд у світі, крім московського (монархічного й соціалістичного), не уэаконив офіційно доноси.
Москвин ненавидитъ усіх, хто ослаблює державу, насамперед - „расчленителей", а найбільше - українців. З цілковитою певністю можна сказати, що не народився ще такий москвин, який не виказав би владі "мазепинця", "петлюрівця", "бандерівця".
"У ХVІI ст. донос у Московщині поширився на всі стани, навіть, на церкву. Доносили бояри і жебраки, священики і ченці, виказували батьків діти, чоловіків жінки. Було багато донощиків, що зробили донос ремеслом і лише з нього жили. Вони пролазили на весілля і похорони, на учти і в приватне життя, підслуховували і доносили. Багато тисяч невинних людей вигубив на брехливий донос, бо виказникам добре платив"142.
"У Московщині існує закон, за яким половину майна злочинця одержує той, хто виказав владі того злочинця. Ніяких свідчень, крім доносу, не вимагається. За брехливий донос не карається. Охочих одержати половину маєтку жертви ніколи не бракувало. Коли ж нема злочину, то його вигадують ("пришивают", як кажуть в СРСР. - П. Ш.). Ув'язнюють невинну людину, катують її у в'язниці і за ціну звільнення вимагають, щоб та людина посвідчила проти небажаної урядові особи. Москвини охоче це роблять, бо здатність брехати у них у крові, а про сумління вони не мають жодного уявлення. Навіть за малі гроші москвин складе кривоприсягу"143. Так писав англійський посол в Москві 1588 року. Про це саме в СРСР написано сотні книжок з тисячами фактів: про брехливі доноси, про "пришивання" провин, про катування в'язнів, щоб посвідчили проти небажаної людини. Найбільший знавець цього всього - уряд СРСР сам офіційно це визнав по смерті Й. Сталіна.
"Донос був головним способом державного контролю, і уряд всіма способами його заохочував в ширину і глибину по всіх землях імперії і в усіх установах. "Фіскал" (донощик) одержував половину гривни. Петро І наказав усім людям усіх станів виказувати державних ворогів, зрадників, шкідників. Зробив донос патріотичним обов'язком. Для заохочення донощиків віддавали половину майна злочинця та всі його титули і права. Петро запровадив донощиків навіть у церкві, назвавши їх не "фіскалами", а "інквізиторами". Петро наказав почепити на зовнішніх дверях кожної державної установи скриньку для листів, щоб донощики могли вільно кидати до них доноси. Підпису й адреси не вимагалося, хіба що донощик хотів одержати нагороду. Павло І 1798 р. наказав зробити те саме144.
Микола І нагородив срібною відзнакою з написом "За усердие" одну селянку за те, що вона виказала свого сина, який втік був із війська145. Отож не дивуймося, що в СРСР стоять пам'ятники хлопчикові Павликові Морозову, який виказав свого батька - "куркуля".
Московська інтелігенція, т. зв. „народники", визнавала за обов'язок кожного члена свого товариства стежити за іншими членами і навіть виказувати провідникам підозрілих. І всі визнавали і здійснювали це без примусу, вважаючи донос за чесноту.
Перебравши 1917 р. державну владу, більшовики успадкували і всі московські традиції, зокрема й доносительства, значно його вдосконаливши. Монархічний уряд, принаймні, не карав тих, хто не доносив. Уряд СРСР карає тих, хто НЕ доносить, видав закон, що визначає кари за НЕвиказ146. Від Івана ІV в кожному московському посольстві за кордоном є кілька агентів таємної поліції.

Головна     Бібліотека     Історичні статті     Голодомори на Павлоградщині   Письменники Краю  Світлина   Постаті   Знахідки   Регіон   Мегаліти Павлоградщини    Контакт