Найпокірніше просимо Вашу Величність правити нами самодержавно.
Московські аристократи 1730 р.

Добровільне рабство створює більшу тиранію, ніж тирани можуть створити насильством.
Г. Мірабо

Сия сарынь ничем, кроме жесточи
унята быть не может.
Петро І

У пралісі є безліч небезпек людині. За деревами далеко не
видно, і не може людина передбачити: звідки і коли впаде на неї
нещастя. Це породжує у лісовика не лише підозрілість, а й відчуття безпорадності, що природно обертається на боягузтво. Москвин особисто - великий боягуз, що засвідчить кожний офіцер, що командував московськими вояками. Він нападає лише тоді, коли чує за своїми плечами силу свого гурту, організації, війська, держави. Опинившись сам-на-сам чи побачивши, що гурт слабший за ворога, впадає в паніку. У спогадах очевидців та учасників війн 1917 і 1941 років знайдете багато фактів великого страху енкаведистів, коли падала чи захиталася їхня влада. Потрапивши в полон до українських повстанців (УПА), плакали, благали дарувати їм життя, ганебно, гидко було дивитися на них. Начальник НКВД, що вигубив мільйони людей, що розстріляв тисячі в'язнів власноручно - М. Єжов лежав у ліжку кілька днів хворим після невдалого замаху на його життя, хоч той замах не зачепив жодної його волосинки.
Стадний інстинкт самозбереження підказував шукати безпеки й охорони в гурті. Так зродилася у москвина ідея: "человек - ничто, а общество - все", "На миру и смерть красна", "Ломи стеной, иль мало нас", "Нас - тьмы, и тьмы, и тьмы, попробуйте сразитесь с нами." (О. Блок). Безпорадність, почуття меншвартості, боягузтво, кріпацтво, рабський побут, деспотична влада в родині, безапеляційна влада общини, деспотія уряду - все це виплекало і за багато поколінь зміцнило стадність москвина.
Чужинці - мандрівники по Московщині у ХV - ХХ ст. свідчать, що особистість (індивідуальність) - незнана річ москвинові. П. Чаадаєв пише, що йому боляче порівнювати московські обличчя з європейськими: боляче вражала безвиразність московських облич. "У Московщині ніколи не існувала особиста воля, особиста ініціатива, особиста діяльність, бо особистість закували москвини в кайдани. Москвини гуртом, отарою, ордою боронилися від ворогів і загарбували чужі землі. У московській історії бачимо мовчазне, стихійне, гуртове рушення безликого загалу, що не зважає на жодні жертви: свої і чужі"116. Понад сто років тому проф. М. Погодін (1800 - 1875) виклав московський ідеал держави і суспільного ладу: держава - це одна всеохоплююча (тоталітарна) єдність. Всі сили нації - матеріальні і духовні - є частинами державної машини, пристосовані, готові до найвищої мети (а нею є панування Московщини в усьому світі, як він писав деінде). Всією цією машиною (державою) керує лише одна рука - рука всевладного царя. Він може єдиним порухом пальця спрямувати ту машину в будь-якому напрямі. Така держава, натхнена цочуттям та ідеєю (месіанізмом, за його ж словами) та зцементована ЄДИНОМИСЛЕННЯМ буде непереможна, буде провідником усього світу. М. Погодін був монархістом, назадником (кконсерватором, ретроградом - Ред.). А що думали поступовці, ліберали? Вони казали 1839 року французові те саме, що й М. Погодін117. Серед москвинів були й прихильники європеіэації, т.зв. "западники". Один з них, М. Огарьов пише: „Ми не можемо дозволити різниці поглядів, бо вони є не власністю особи, а громади". Інший писав: „За соціалістичного ладу всі люди будуть однакові, не матимуть жодних особистих рис, бо існує лише одна безстороння міра вартостей"118. Суто московська "логіка". В СРСР вона називається „партійна лінія". Московські монархісти хоч і мріяли про „единомыслие", але ще не запроваджували його такою жахливою ціною. Запаморочена політичними перемогами московська голота вже не боїться нікого і пише: "Ми однаково думаємо про всі справи нашого життя і тому говоримо однаково кожному э нас зрозумілою мовою. У нас нема і бути не може непорозуміння. Ця наша однодумність є нашою найбільшою і непереможною силою і вирішальною перевагою над іншим світом, який розбитий, власне, браком однодумності" 119.
По смерті Й. Сталіна його наступники, боячись повстання немосковських народів СРСР, змушені були дещо попустити віжки. Невдовзі почали писати трохи правди: "Начотництвом, бездушним повторенням загальновідомого знижувалася вимогливість до творчої праці, заморожувалася вільна думка. Автори боялися думати самостійно. Багато гаэет, що видаються в різних
містах нашої республіки, подібні одні до інших, як краплини води. Жодна газета не має власного обличчя. Всі передруковують те самісіньке"120. У СРСР сотні і тисячі відомих людей прилюдно каються і визнають помилковість, шкідливість своїх поглядів. Декого з них уряд эапроторив до божевільні. Але подібне було і перед 1917 р. Філософ П. Чаадаєв каявся і визнавав помилковими свої думки. Микола І оголосив 1846 р. його божевільним . У СРСР не задовольняються самим визнанням помилковості, вимагають привселюдно уславляти те, що вони ганили.
Однодумність (партійну лінію) вигадав не В. Ленін, а найосвіченіші москвини сповідували її эдавна і навіть погоджували тривирмірне (особисте, громадське, державне) європейське життя з одномірним (державним) московським дуже просто. Декларування європейських ідей завжди було в Московщині лише порожньою балаканиною. У ХІХ ст. такою балаканиною був московський „лібералізм", а в ХХ ст. став соціалізм, інтернаціоналізм. І все це було димовою завісою, що за нею ховався НАЦІОНАЛЬНИЙ ідеал УСІХ москвинів. Ідеал і мрія поширити тиранію (та її невід'ємну половину - рабство) на весь світ. Герой роману Ф. Достоєвського Шігальов пропонував поділити людство на дві нерівні частини: маленьку - панів, і величезну - рабів. Ясна річ, раби не мали б жодних прав, нічого особистого, покірна отара мала працювати на панів. Шігальов не каже, але Ф. Достоєвський вустами іншого свого героя каже, що пануючою меншістю має бути московський НАРОД (нація). З примусового однодумства немосквини (хоч і змосковщені) глузували
(М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін), уболівали (П. Чаадаєв), його проклинали (Ф. Достоєвський), але нічого так і не змінили. Інстинктивно відчувши, що європейська думка руйнує основи азійської московської імперії, національна РЕАКЦІЯ 1917 р. замурувала всі вікна до Європи. А новітніх гоголів, салтикових-щедріних, чаадаєвих, достоєвських почали убивати по першій же спробі заговорити.
Московська „демократія" перевершила всі держави тим, що заснувала міністерство, якого не має жодний уряд у всьому світі - міністерство літератури. Щоправда так його не назвала, проте кожний письменник знає його адресу, бо одержує звідти замовлення на твори і платню за них. Міністерство літератури керує виробництвом художніх творів. Завдання значно важче, ніж в інших міністерствах, ті керують виробництвом речей матеріальних, і щоб поліпшити якість чи збільшити кількість, можуть придбати кращі машини. Такої можливості міністерство
літератури не має, бо літературу творить не друкарська машина, а дух, що його за все золото світу не купиш, і навіть сам письменник не завжди може його вловити, втримати. Міністерство літератури підпорядковує виробництво літератури одній-єдиній засаді - політичній користі. Воно дає письменникам "соціальне замовлення" довести читачам потрібні урядові СРСР ідеї, і то у формі, дозволеній урядом (соціалістичний реалізм). Платить (через підпорядковані йому видавництва) авторам, і в найтіснішій співпраці э НКВД пильнує, щоб письменники виконували замовлення. Ця жандармсъка (чекістсъка) література намагаєтъся переробити Людину (з великої літери) на бездушного бездумного раба, на робочого вола, ідеалом якого є теплий хлів і повні ясла, або на вірного слугу - пса, що лиже панську руку, яка щойно його била. Московський світогляд вірить, що може це зробити, бо за ним людина (э малої літери) - така самісінька тварина, як віл чи пес. А дух чи душа - це попівський опіум для народу. По 40 роках такого жандармського виробництва "казьонних" ідей та ідеалів москвини з великим зчудованням і переляком побачили, що та "література" не завжди дає політичну користь, на яку її спрямовує міністерство літератури, особливо серед немосквинів. Секретар всесоюзного комсомолу С. Павлов визнає, що українські комсомольці байдужі до комуніэму121. Заступник Голови Ради Міністрів УРСР П. Тронько у доповіді Верховній Раді казав, що серед українських дітей та молоді поширюються ідеологічні впливи „буржуазного націоналізму"122. „Українська молодь разом з комсомольцями щораз більше стає побожною. Ані КПУ, ані комсомолові, ані беэбожницьким товариствам, ані школі несила побороти цього загрозливого СРСР явища"123. Не виконала та "література" покладеного на неї завдання, хоч уряд платив письменникам більше, як міністрам, хоч повистріляв сотні старих письменників та професорів, які могли "зіпсувати" покоління народжених по 1917 році і вихованих комсомолом. Дивне, незрозуміле москвинам явище. Московський філософ стверджує: "Велика московська держава, з її деспотичною владою, створилася не лише зусиллями її правителів, але також і підтримкою всього московського народу, що інстинктивно боявся безладу"124, а соціаліст підтверджує: „Ми, москвини, в особі свого царя бачимо велич і єдність нашої імперії"125. Щоб зміцнити свою владу, Іван ІV розіграв комедію, ніби хоче зректися трону. Перелякані москвинн стояли вдень і вночі на кремлівській площі з плачем, благаючи свого ката "не осиротить" їх. Після того Іван міг спокійно катувати їх досхочу, не боючнсь протесту.
Таке самісіньке видовище повторилося на тій площі 400 років пізніше. Коли сконав Й. Сталін, стояли цілодобово тисячі москвинів. Чужинецькі очевидці свідчать, що на обличчях були й сум, тривога, розпука і сльози. Старі люди молилися і хрестилися, благаючи „не осиротить" їх. І це підтверджуе московський письменник: „Відразу ж настала в душі порожнеча. Хотілося сісти і, звернувши обличчя до неба, завити так, як виють безпритульні пси. Ні, не хочу я волі. Я хочу і потребую володаря"126. І далі: „Смерть Й. Сталіна завдала нашій релігійно-естетичній системі непоправної втрати, шкоди. І відродження В. Леніна тої утрати не врівноважить. В. Ленін надто подібний до звичайної людини: малий зріст, лисий, цивільний. А Й. Сталін був загадковий, всемогутній, що бачив все і всіх. Щоб стати богом йому лише одного бракувало - безсмертя. О, якби ми були мудрішими, то були б оточили його смерть чудесами. Треба було проголосити по радіо, що він не вмер, а вознісся живим на небо і поглядає звідти на нас. Його нетлінні мощі зцілювали б паралітиків і шалених. А ми дурні, скомпро-
ши "культ особи", самі висадили у повітря саму основу нашої нації"127. Так глузував з москвинів А. Синявський. А симоновський генерал Сєрпілін (його Сталін заслав на каторгу) каже: "Навіть ті, хто ненавидів Сталіна, віддали б своє життя, щоб його врятувати від смерті. Віддали б, бо ми всі знали, що його смерть буде величезним нещастям Московщини"128. По смерті Петра ІІ москвини запросили 1730 р. на московський трон герцогиню Анну Курляндську. Канцлер В. Голіцин (білий крук у Московщині - за виразом історика В. Ключевсъкого) був прихильником Петрових змін (він походив зі старого роду київських князів, себто був українцем з походження) і поставив Анні передумовою до обрання на трон, вісім обмежень царської влади на користь Сенату. Обмеження були такі малі, що вихована в Європі Анна охоче погодилася і обмеження підписала. Та коли Анна приїхала до Москви коронуватися, до неї прийшло велике посольство сенаторів, генералів, дворян, єпископів, подало чолобитну з 150 підписами, у якій "всепокорнейшие рабы всепокорнейше просят всемилостивейше принять самодержавие своих славных, достойных предков, а нею подписанные пункты уничтожить". Анна на очах посольства подерла на шматки підписані нею обмеження царської влади. Так скінчилася 10-денна конституційна московська монархія ХVІІІ ст.129. Доречно тут пригадати, що за 20 років раніше (1710) українсъка шляхта склала, а Гетьман Пилип Орлик підписав і проголосив Конституцію Української Держави (Расtа еt Соnstitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis). За нею найвища законодавча влада в Україні належить Сеймові. Голова держави - Гетьман з його урядом є лише виконавчою найвищою владою, відповідальною перед Сеймом. Суд є незалежний від виконавчої державної влади. Отже, сучасна демократична конституція. Як бачимо, Україна в цьому випередила Західну Європу (крім Англії). Друга спроба конституційної монархії за Миколи ІІ проіснувала лише 10 років (1906-1916). В обох випадках влада царя обмежувалася на користь аристократії, дворянства. Лише "дворянам" і більше нікому давалося право керувати державними справами. Московське дворянство відмовлялося брати більше прав для себе навіть тоді, коли цар наказував брати. Петро І наказав 1702 р. дворянам-землевласникам обрати з-поміж себе 2-4 особи, яким цар давав право перевіряти діяльність воєводи (призначеного урядом) і разом з ним правити повітом.

Петро знову наказав 1713 р. дворянам обрати в кожній губернії 8-12 дворян, що мали б скласти "консіліум" на чолі з губернатором. Всі губерніські справи "консіліум" мав розв'язувати більшістю голосів. Дворяни знов не захотіли обирати.
Кожне послаблення влади короля європейці використовували, щоб обмежити його владу. Москвини - навпаки, скликали свої Земські Собори за часів династичних криз (1608, 1773, 1825, 1917) з метою ЗМІЦНИТИ царську владу. Кат Іван IV не захитався на троні, а слабкого Івана ІІІ моквини задушили, як щура. Петро І душив, кого хотів, а недоладного Петра ІІІ москвини самого задушили. Деспот Микола І перевішав "мятежников", а слабенького Миколу ІІ "мятежники" застрелили в льоху. Європейці також страчували своїх королів, але завжди після прилюдного суду, як, наприклад, англійці Карла І чи французи Людовіка XVI. Москвини ж убивали своїх царів завжди без жодного суду, таємно, тих же Івана ІІІ, Петра ІІІ, Павла І, Миколу ІІ. Прикметно: Івана забито за наказом його тітки Єлісавети, Петра - за наказом дружини Катерини, Павла за згодою сина Олександра І. Грузин Л. Берія пробував захопити трон свого земляка Й. Сталіна, спираючись на немосковські народи СРСР. Хоч він і знав, що кожен москвин - шовініст передовсім, звірився кільком найближчим друзям-москвинам. Вони негайно виказали його політбюру КПРС, яке не дозволило слідства й суду: застрелило Берію таємно. Є чимало натяків, що й самого Й. Сталіна вбили самі кремлівські вельможі, як Петра ІІІ 1762 р., традиційно. Обмежити царську владу пробували князь В. Голіцин 1730 р., М. Сперанський - 1815 р., Н. Лоріс-Мєліков - 1881 р., П. Мілюков - 1905 р., О. Керенський - 1917 р. Всі спроби скінчилися трагічно для їх авторів. В. Голіцина та М. Сперанського заслали на Сибір, а П. Мілюкова та О. Керенського вигнали на чужину. Лише під тиском немосковських народів часом поступалися московські деспоти. За Кримської війни вибухло 1854 р. велике селянське повстання в половині України (т. зв. Київська Козаччина), і Олександр ІІ скасував невдозі кріпацтво та трохи лібералізував уряд. Налякані його лібералізмом москвини вбили його. За японської війни 1905-06 рр. вибухнули селянські повстання по всій Україні. Перелякавшись, Микола ІІ підписав конституцію, дозволив скликати парламент, дав куцу місцеву самоуправу. Його вбили.
Москвини ніколи в своїй історії не повставали проти царя-деспота. Ворохобилися, коли слабшала царська влада. Причиною найбільших московських заколотів і заворушень були династичні кризи. Заколот І. Болотнікова 1611 року проходив під гаслом "за Димитрия". Повстання Є. Пугачова 1773 року - за "за Петра ІІІ", декабристів 1825 року - "за Костянтина". Отже, не проти самодержавства (деспотії), а ЗА БІЛЬШУ всевладність царя. А класові гасла Є. Пугачова чи В. Леніна були демагогією, що полегшувала захоплення влади. Є. Пугачову не пощастило, бо натрапив на тверду Катерину ІІ. Ленінові пощастило, царював слабкий Микола ІІ, а потім "баба болтуха" (за виразом К. Ворошилова) - О. Керенський. А захопивши владу, В. Ленін запровадив таку деспотію, що перевершила деспотії всіх Іванів, Петрів, Миколаїв разом. ТОМУ й підтримала В. Леніна московська нація. Збройна боротьба проти його влади колчаків, денікіних, юденичів 1917-20-х рр. була трагічним непорозумінням, що й визнав пізніше Денікін. Та й 90% вояків т.зв. "білих" військ становили немосквини та донські козаки, які за кількасот років вільного життя навчилися цінити волю. Зрештою і ті генерали Колчак, Юденич, Врангель також були не москвини з походження.
В Московщині В. Ленін захопив владу легко. Коли більшовики розігнали демократичні Установчі збори, то на їхній захист не здійнялася жодна московська рука. Трохи пізніший спротив московських демократів (Омський Уряд) за кілька місяців сам розвалився, бо не мав підтримки московського народу. Переконливо показала, кого і що любить московський народ та його інтелігенція, війна 1939 - 45 рр. На прийомі з приводу перемоги Й. Сталін виголосив тост не за "советский", а за "русский" народ і наголосив, що будь-який інший народ, використовуючи воєнну завірюху, скинув би таку владу. Московський же народ не лише не скинув, а й одностайно всіма силами її підтримав тоді, коли інші народи СРСР її зраджували. Московські емігранти, бажаючи врятувати свій народ від кари за злочини 1917-1967 рр., запевняють чужинців, що москвини ніби не хотіли більшовизму, що його накинула купка міжнародних комуністів (жидів). Поминаючи запит: як, якою силою могла маленька купка (та ще чужинців) накинути 80 мільйонам те, чого ті 80 мільйонів не хотіли, подамо офіційні числа виборів у листопаді 1917 р. до „Учредительного Собрания". У тих виборах голосувало 75 млн. люду. Партія більшовиків дістала 25 млн. голосів. В Україні голосувало 8.211 тисяч. За українські партії голосувало 5.933 тисяч. За більшовицьку - 859 тисяч, хоча в Україні тоді стояло московське військо (близько чверті мільйона), жило понад один мільйон москвинів і понад два мільйони евреїв. А з трьох єврейських партій лише одна (Поалей Сіон) не виступала проти державної самостійності України. Та й провідник Поалей Сіону Бер Борохов був москвофілом та україножером. У селах українські партії одержали в середньому 96% голосів, а в губерніях - 76%. Більшовицька партія одержала 2%. Отже, 859 тисяч голосів за більшовиків подали в Україні москвини і євреї. Можна припустити, що серед виборців імперії половину, тобто 38 млн., становили москвини, а більшовики одержали 25 млн. голосів. Отже, 70% москвинів голосували 1917 р. за них. Голосували, бо В. Ленін обдурив, обіцяючи золоті гори - виправдовуються московські емігранти. Від 1917 р. до 1939 р. було досить часу, щоб розпізнати ленінську брехню, але радянську владу, практично, одностайно підтримували всі москвини.
На 22-му з'їзді КПРС 1960 р. М. Хрущов визнав Й. Сталіна за злочинця, душогуба, деспота і т.п. За кого ж історія має визнати весь ЦК КПРС і всю еліту московського народу, що покірно корилася Сталінові, наввипередки виконувала всі його накази та ще й славила його? Соціологія відповідає: сталіни не падають з неба, а їх творить і дає їм владу відповідне суспільство. Сталіни фактично є виконавцями волі того суспільства. Інакше вони не мали би сили наказувати, а особливо в спосіб диктаторський. Хитрий грузин ще 1917 р. збагнув, що за московськими комуністично-інтернаціональними словами ховаються московський шовінізм і загарбництво. І показав себе більшим московським шовіністом, ніж москвини, тому вони підтримали його у боротьбі за владу. Жодної влади, крім деспотичної, москвини не визнають за владу, бо всі вони - від царя до псаря - відчувають: недеспотична влада не могла утримати лад і забезпечити життя кожного з них130. Не те що демократизація, а й звичайна лібераліэація московської влади, призводила до кривавого безладу, моря крові, ослаблювала імперію. Останній провідник московських демократів О. Керенський казав: „Краще деспотичний диктатор, ніж розпад нашої імперії"131. За майже тисячу дем
мократичний лад у московській державі існував усього ПІВРОКУ (від березня до листопада 1917 р.), а кріпацтва не буе 57 років (1861 - 1918). Такими є факти. Не витримують серйозної критики і твердження, ніби повстання декабристів було спробою обмежити владу царя. У статуті заснованого 1816 р. "Союзу истинных и верных сынов отечества" значилося, що його метою є допомагати урядові „в его благих начинаниях". Олександр І читав статут, програму і проекти Союзу, знав особисто членів. По смерті Олександра І трон мав успадкувати його брат Костянтин, але відмовився на користь Миколи І. Провід Союзу став на бік Костянтина. Члени Союзу були офіцерами столичної гвардії і повели полки до царського палацу, щоб скинути Миколу. Вірні Миколі війська розігнали їх за дві години. Лише в Україні Чернігівський полк з полковником Сергієм Апостолом (нащадком гетьмана Д. Апостола) пробував взяти Київ і викликати эагальне повстання в Україні. Один з декабристів, О. Бєстужев писав із сибірського заслання: "Божий перст і царський гнів мучать моє сумління. Тепер я бачу, що свої здібності я зневажив замість того, щоб жити і вмерти чесно за свого царя". М. Муравйов перед смертю казав: "Я завжди дякував і дякую Богові, що переворот НЕ вдався, бо той виступ не був нашим московським явищем, бо конституція взагалі не є щастям для народів, а для Московщини є беэперечно згубна. А день 14 грудня не шанувати, але соромитися його треба". А ось зізнання відомого московського революціонера М. Бакуніна (1814-1876): "Хоч я маю демократичні переконання, проте я в глибині душі шаную свого царя. Я бажав, щоб наша держава була республікою, але без парламенту. Я ніколи не захоплювався європейським лібералізмом та конституційним ладом. Навпаки, я завжди зневажав їх, бо бачив наслідки у Франції та в Німеччині. Я твердо вірю, що наша імперія потребує сильної, диктаторської влади, не обмеженої будь-чим чи будь-ким"132.
Але ж були і справжні революціонери, що віддали своє житя задля революції. Так, були. Та перше - серед таких багато немосквинів (хоч і змосковщених), наприклад: А. Желябов, К. Брешко-Брешковська, О. Коллонтай, С. Перовська (українці), О. Натансон та інші. А по-друге, московськi революцюнери не лише не працювали, щоб поліпшити долю народу, але навіть і не думали про поліпшення. Єдине, про що зони думали - це як захопити владу. Захопити владу, байдуже якою ціною і якими способами. А що вони зробили з народом, захопивши 1917 р. владу, бачить тепер і дитина. Московські революціонери не визнавали жодних людських вартостей, особистих прав, моралі, вільної думки. Фактично, все те зводилося до одного - захопити державну владу. В. Бєлінський писав, що народ такий дурний, що не знає, де його щастя, отже, треба його тягнути силоміць до щастя. І справді, московські революціонери завжди виступали кривавими деспотами народу. Один з них, П. Ткачов, учив, що чекати на почин народу - це дурість або зрада революції. Починати може і мусить добре організований гурт революціонерів. Народ піде за ним, якщо побачить його силу. А буде він сильний пише тоді, коли складатиметься з фанатиків революції, коли буде зцементований залізною дисципліною, з диктаторським проводом133. В. Ленін якраз побудував свою партію на засадах, що їх проголосили П. Ткачов, С. Нєчаєв, які копіювали опричнину Івана ІV.
Ми вже говорили, як постала в Московщині їхня община, що звільняла москвина від турботи думати, планувати, платила податки, збираючи їх від общинників, а коли хтось не мав чим заплатити, його частку розподіляли межи решти. Міщанин не мав общини і мусив сам діставати гроші на податок. А податки справді великі, а кари за неоплату - жорстокі. Щоб не платити, вільні міщани самі продавали себе у кріпацтво, і то дешево (за рублі), а святкуючи таку велику подію в житті, гроші пропивали. Цей звичай так поширнвся, що уряд мусив 1649 р. заборонити подібне окремим законом (був правосильним аж до 1833 р.) і наклав кару на тих, хто відцурався волі134. Мабуть, жодна держава в світі за всю історію людства не видавала подібного закону. У московській імперії (крім Польщі та Фінляндії) 1836 р. було 50 мільйонів населення. З нього панських кріпаків 25 млн., царських та державних - 2О млн. Решту - 5 млн., складало дворянство, духовенство, урядовці, торгівці, міщани. Державні та громадські права мали лише вищі стани: дворянство (350 тисяч), духовенство (272 тисячі), багаті торгівці (128 тисяч). Разом 75О тисяч напівлюдей серед 50 мільйонів, що вважалися двоногою худобою. Кажемо напівлюдей, бо їхня доля могла щоразу змінитися (аж до жебрацької) від примхи царя. Від 1654 р. (Переяславська поразка) до 1783 р. (закріпачення Катериною ІІ) в Україні не було кріпаків, існувала панщина - 2-3 дні на тиждень навесні, влітку. Від 1783 р. до 1861 р. (звільнення з кріпацтва) 80% людності України були кріпаками. Від 1919 р. й досі 83% людності України - селяни є вже не звичайними кріпаками, але справжніми РАБАМИ, що їх переганяють з місця на місце, продають, купуютъ, убивають. Поділяючи СРСР на господарчі області, новоімперський уряд цілковито не зважає на кордони т.зв. "республік", робить з людьми, що хоче. Навіть
заявляє про це. Якийсь А. Аланов пише: "Сучасна кількість людності південної господарської області (тобто України - П. Ш.) дозволяє без шкоди пересунути частину населення до азійської півночі на видобуток там копалин, бо тепер населення там - пише одна особа на 100 кв. кілометрів, отже вимагає допомоги робочою силою ззовні135. Німецькі нацисти були відвертіші за московських, коли проголосили не-німців неповноцінними, не прикриваючисъ фіговим листком "рівноправності", як москвини в СРСР. У московській імперії до 1917 р. ніхто не смів вийти з хати без паспорта в кишені. Щоб кріпаки не повтікали, московський монархічний уряд не давав їм паспортів аж до звільнення з кріпацтва 1861 р. Уряд СРСР не дає паспортів колгоспникам з тієї самої причини. За панщини кріпаки працювали на пана 150 - 200 днів на рік. За соціалістичної панщини колгоспники мусять працювати щодня.
Монархічна Московщина хоч і була ворогом робітництва, проте не видавала закону про трудову дисципліну. Такий закон (від 15 грудня 1932 р.) наказує ув'язнювати на кілька років робітника за невихід на роботу. Закон від 28 червня 1940 р. забороняє робітникам змінювати місце праці без дозволу начальства, за порушення - 6 місяців примусових робіт і зменшення платні на 25%. Закон від 19 жовтня 1940 р. надає необмежене право певозити робітників разом з родинами з одного краю СРСР до іншого, не питаючи їхньоі згоди. Закон від 1О липня 1940 р. карає інженерів в'язницею на 5 - 8 років за неякісні вироби.
Історія цивілізованого людства знає мало прикладів такого всебічного, всеохоплюючого рабства, як є в СРСР. Англійський письменник докладно і правдиво эмалював картину рабства в СРСР, але це сприймається як карикатура136. Інакше бачить і сучасність і майбуття московський письменник-некомуніст у фантастичному романі про ХХVІ століття. Він пише, що існуватиме єдина світова держава з столицею Москвою. Як людство до того дійде? "Як рух нерозривно пов'язаний зі швидкістю, так
і свобода нерозривно пов'язана зі злочином. Не можна відокремлювати швидкості від руху. Щоб знищити швидкість, треба знищити самий рух. Так само не можна відокремити злочин від
свободи. Отже, щоб знищити элочин, треба знищити свободу. Раб, що лише виконує накази, не зробить злочину. Ми, москвини, обрали щастя без свободи, і тому переможемо. Немосквини обрали свободу без щастя, і тому будуть переможені"137.
Отже, щастя в РАБСТВІ. Москвинові РАБСТВО Є ЩАСТЯМ. Справді, саме цей ідеал втілювався не лише деспотами та червоними, а й назагал московською нацією. Мужики здійснювали в родині та в общині, інтелігенція у своєму побуті, літературі і філософії, панівна верства - у державній політиці. Не марксизм, не соціалістичні ідеї підказали 1917 року В. Леніну ПОНОВИТИ деспотичну владу та кріпацтво, а непереможна сила національних традицій.
Всяка московська імперія (навіть сама етнографічна Московщина) не дозволить жодної свободи: особистої, громадської, національної немосковським народам. Не може дозволити приватної власності, що є основою свободи. Всіляка Московщина - монархічна і соціалістична - заперечує особу та її права; заперечує ідею приватної власності; заперечує всіляку свободу. "Деспотія і рабство, брехня і доноси, злодійство і безбожництво. Московщини без цих властивостей не було в історії. І досі вона не показала, що може бути інакшою. Тому вона й не має права існувати взагалі", - щиро зізнався московський патріот князь С. Волконський.

Головна     Бібліотека     Історичні статті     Голодомори на Павлоградщині   Письменники Краю  Світлина   Постаті   Знахідки   Регіон   Мегаліти Павлоградщини    Контакт