Годится - молиться.
Не годится - горшки накрывать.
Московська приказка

Людині черево найважливіше.
Все ж бо життя людини о черева виходить.
М. Горький

Набоженство (релігія) народу творять ті самі чинники, що формують і всю його духовність. Нема нічого випадкового в тому, що китайці мають буддизм, а не що інше. Іслам (магометанство) не випадково поширився серед кочовиків-семітів. Завжди легко сприймається те, що духовно споріднене. Українці досить легко і скоро перейшли з свого паганства на християнство з цієї ж причини. Набоженство, що не споріднене духовності народу, він або цілковито не сприймае, як, наприклад, не сприйняли християнство семіти - араби та євреї, або змінює, пристосовує до своеї духовності, як москвини - християнство.
Іронія історії накинула (руками українців) москвинам набоженство, яке цілковито заперечувало всю духовність москвина. Тим то москвини - простий народ, інтелігенція і навіть священники та єпископи від ХІІ ст. і досі московщили і змосковщили цілковито своє "християнство", переробили його на своє національне паганство. Московський історик пише: „Міфологія фіннів (предків москвинів) не виросла до антропоморфізму. Сили та предмети природи вони мали не за символи чи вияв божества, але за саме божество; звідси - дикунський фетишизм. В московських переказах про життя їхніх святих є відлуння обожнювання дерева, каменю, прикриті християнською формою. "В лесу родился - пню молился", - записав етнограф В. Даль. Паганство і християнство в Московщині змішалися. Паганські боги, одержавши християнське ім'я "бесы", знайшли місце в московському християнському культі. Християнство і паганство не стали в Московщині двома протиставними релігіями. Навпаки, частинами одного московського набоженства. Доповнюючи одна іншу, кожна частина діяла у своїй царині: християнська в небесній, а паганська в земній. Ще в ХХ ст. були в Московщині села, де молилися паганським богом перед христнянським образом із засвіченими лампадами. Християнство не стало для москвинів виходом з темряви до світла, а лише переходом з-під влади богів нижчих під владу богів вищих, бо ж старих паганських богів москвин не викинув із свідомості, а визнавав їх надалі, надавши їм нижчого ступеню"52.
Москвини і тепер вірять, що чаклунами опікуються чорти. На весілля завжди запрошуютъ "колдуна" (чаклуна) і частують його найбільше, щоб його опікун - „леший" (чорт) обороняв молодих. Так і співають у весільних піснях, пояснюючи: мовляв, Бог на небі і не почує, а чорт тут, на землі, і напевно почує.
Згаданий проф. В. Даль записав такі релігійні погляди москвинів: молючисъ, треба черес (пояс) спускати нижче пупа, а ноги не розчепірювати, бо чорт проскочить. Чай, кава, картопля, тютюн - викляті Вселенським собором (горілка - ні). Дар Божий гріх колоти (себто брати виделкою). Гріх їздити возом, що має дишло (а не голоблі), бо антихрист має дишлову колісницю. Державне тавро на вагових гирях - це печатка антихриста. Щеплення віспи - запродаж дияволові. Статистика робиться, щоб і на тому світі платити податки і т.п. Він записав, наприклад, такі народні приказки: "Какой бог, такая ему и свечка", „Годится - молиться; не годится - горшки накрыватъ" (це про ікони). На церковній дзвінниці москвини ставили паганського боввана. Попові та місцевому поліцаєві давали хабара, щоб вони не перешкоджали приносити жертви паганським богам та молитися в паганських капищах, захованих у лісі53. Таких капищ знайдено 1931 р. чимало в Московщині. Москвини мали секту "діромолів". Ті сектанти просвердлювали в хатній стіні дірку і крізь неї кричали: „Изба моя, дыра моя, спаси меня"54. Датський дипломат, що був у Московщині, пише: „Московський митрополит дає за добрі гроші дозвіл продавати біля церкви горілку. Люди біля церкви пиячать, співають сороміцьких пісень і розпуствуютъ"55. "При московських церквах існували т. зв. „братчины", щоб спільно святкувати церковні свята. На тих святкуваннях москвини напивалися так, що билися і навіть убивали. Жінки не відставали від чоловіків. Священики пиячили і билися не менше за свою паству. Пиячили і жебраки, сліпці, каліки. На вулицях валялося десятки і сотні п'яних, що часто замерзали на смерть. До того всі жахливо матюкалися. Взагалі в Московщині всі матюкаються, навіть жінки, дівчата і діти, простолюд і аристократія. Матюкаються навіть у церкві; навіть священики і ченці56.
Московську „побожність" задокументовано офіційно в їхньому збірнику церковних законів „Стоглаве", де читаємо: „Священники завжди п' яні, і в церкві сваряться найогиднішими лайками; навіть б'ються в церкві. А на них і люди рівняються: стоять у.церкві в шапках служби Божої не слухають, навіть глузують в неї; розмовляють між собою голосно, сваряться, вживаючи сороміцьких лайок". Та як же слухати службу Божу, коли (щоб ії прискорити) священик „возглашає", диякон промовляє єктен'ю, дячок читає псалми, і це всі три водночас, не турбуючисъ, чи люди щось розуміють, чи чують. Московські священики ніяких казань не виголошували.
Т. Шевченко у своєму "Щоденнику" пише: „Чеснотні уральці, а надто уралки не дадуть води напитися "нестароверу". "Староверы" - московські церковні фанатики, що не визнавали церковної реформи патр. Нікона. За це московський уряд виселив їх на Урал, а їхніх священиків „расстригал", себто відбирав сан і права священицькі та карав. На Уралі найліпше удавати попа-розстригу. Тоді, мов у казці, з'являється перед вами все, разом із „свальным грехом". Тоді мати сама запропонує святому страднику "за вєру" свою дочку на нічну „розвагу".
І. Прижов назбирав у ХІХ ст. у московських селах тисячі безбожницьких оповідань57. І. Родінов - безліч таких жахливих оповідань, що коли видав окремою книжкою58, то уряд оголосив його божевільним.
Московський письменник пише: "На Великдень 1908 р. я зустрів у Петербурзі на головній вулиці гурт п'яних, що йшли вулицею і кричали: „Христос воскрес, ... его матъ!"59. Це було за 40 років перед ленінською безбожницькою пропагандою.
Темний народ? Той же Д. Мережковський пише, що мати московського вельможі захворіла на пістряк. Перше вона молилася, просила Бога, щоб Він уздоровив її. Коли ж переконалася, що молитва не помогла, то роззлостилася, наказала порубати образи і викинути їх на смітник. Як бачимо, народну приказку "Годится - молиться, не годится - горшкн накрывать", визнавали й аристократи. Окремий випадок? „У московських монастирях панували пиятицькі оргії, розпуста і бійки"60. „У московських монастирях чоловічих і жіночих було багато всіляких злочинців, які там ховалися під чернечою рясою. Там панували пиятика і розпуста"61. В. Розанов свідчить, що 1913 р. в одній лише губернії (Нижегородській) кілька жіночих монастирів "радели"62. Московське „радение" - це збочене „релігійне" захоплення, що кінчалося розпусницькою оргією всіх учасників. Учасники-мужчини називалися "бугаями", а жінки - "богородицами". Те "радение" було поширене і серед московської аристократії у ХІХ столітті. Олександр І брав у них активну участь.

У ХХ ст.московська аристократія разом з царицею „радели" з Г. Распутіним. Ніяких сект (навіть і незбоченських) ніколи не було в Україні. Були 2 - 3 протестантські секти, але їх творили і ними керували німці та москвини. 3 українців до них приставали лише ті, хто не міг витримати морального бруду попів-москвинів, що їх московський уряд оселював в Україні як своїх шпигунів та агентів. 3 усієї України до тих сект належало лише кількасот українців.
"Петро І заснував був „Сумасброднейший, Всешутейший и Всепьянейший Собор". Він був організацією найбільших пияків. Мав свого „патріарха" (сенатор Н. Зотов), 12 "кардиналів", "єпископів", "священиків" з такими титулами, що їх жодний цензор не дозволить друкувати. Та „братія" одягала церковні ризи, митри і з хрестами відправляла свою „богослужбу", тобто співали найбрудніші, сороміцькі та блюзнірські пісні, і "причащались", упиваючись до безтями. До того "собору" належали також і "всешутейшие" матері-ігумені і архірейші. У великі свята той „собор" (близко 200 люду) на кількадесятьох санях гасали, як навіжені, по столиці всю ніч на чолі зі своїм „патріархом"; він - у повному патріаршому одязі, з патерицею, митрою, а решта - в єпископських і священицьких ризах. Їздячи, вони на весь голос викрикували свою „богослужбу". Потім заїздили до домів московської аристократії і разом з господарями закінчували жахливою пиятицькою та розпусницькою оргією. Петро І брав активну участь, лише мав скромний титул "протодьякона". Він сам уклав статут і приписник того "собору". Читаючи їх, найрозпусніший розпусник засоромиться, зашаріється"62.
У Богословській академії в Москві існувала у ХІХ-ХХ столітті студентська "всепьянейшая, всешутейшая иерархия". Щороку на храмове свято академічної церкви студенти-богослови влаштовували пиятицьку блюзнірську оргію з блюзнірськнм "богослуженням", з усім Петровим сороміцьким брудом. Це робилося в мурах Троїцько-Сергієвої Лаври, і про це знали ректор Академії і все начальство63. Подібне діялося і в богословських школах (семінаріях)64. Саме таких "богословів" призначав московський уряд до 1917 року і пізніше на патріархів, митрополитів, єпископів. Наприклад, запеклого україножера архиєпископа Антонія Храповецького. Він навіть у пристойному товаристві не міг витримати й півгодинн, щоб не оповісти якогось сороміцького анекдоту.
"Петро І часто влаштовував бенкети. Гвардійці носили у великих відрах горілку, а гвардійські офіцери пильнували, щоб ніхто не ухилився випити за здоров'я царя. Лише попів не треба було пильнувати. Чужинці дивувалися, що на тих пиятиках найп'янішими були саме свящеиики та ченці65. Московський письменник пише: "У Московщині піп є символом ненажерства, скнарості, безсоромності, неуцтва і підлабузництва66. На їхне неуцтво вказує те, що вони й у ХVІІІ столітті заперечували, що наша планета - куля й обертається.
Про те, якими були зверхники тих священиків: єпископи, митрополити, патріархи, оповідає літописець: "Єпископ Федір багато людей запроторив до в'язниць і забрав їхні маєтки. Інші мусили працювати на нього як раби. Іншим він рубав голови, випалював очі, вирізував язики, на стіні розпинав, катував іншими способами, бажаючи загарбати їхні маєтки, бо на маєтки і гроші ненажерливий був, як пекло67.
Патріарх Нікон наказав катувати епископа Павла Коломенського так, що той збожеволів. Свого духівника Нікон звелів бити два роки, аж поки той не сконав. У Воскресенському монастирі Нікон наказав бити ченців немилосердно батогами та пекти вогнем, і від того багато ченців померло"68.
Іван ІV одягав сам і наказував своїм опричникам (опричнина - це тодішні чекісти, енкаведисти) одягати чернечі ряси; називав себе їхнім ігуменом, і вони йшли молитися до церкви. Помолившись, їхали всі до темниць і там катували в'язнів. Імена скатованих на смерть Іван ІV наказав записувати до синодиків (поминальних книжечок) і розсилати по монастирях, щоб там їх поминали. У деяких синодиках кількість жертв доходила до 4 тисяч "упокоеных христиан мужесково, женсково и детсково чина, имена коих Ты Сам, Господи, веси". Іван ІV власною рукою збив ігумена Псковського монастиря Корнелія і наказав на його нагробку написати: "Предпослал его Земной Царь Царю Небесному69.
Монастирі, що їх москвини заснували в хащах лісів, ставали правительськими осередками, бо крім ігумена та його ченців не було там нікого, хто міг би керувати господарським (а відтак і політичним) життям околиці. 3 плином часу такі монасгирі виростали на міста, і світська влада набирала сили. Монастирі мали свою землю з кріпаками та ремісниками, і на них світська влада не поширювалась. На грунті цього виникла боротьба між церковною і державною владою. Державна влада мала військо, тому московські єрархи обрали інший шлях забезпечити собі добробут. Вони продали державі незалежність церкви за ціну добробуту її єрархів. Московська церква визнала беззастережно зверхність держави. Пізніше це оформилося і правно. У "Своде Законов" написано, що найвища влада в "Русской православной церкви" належить імператорові. А що московські царі завжди були самодержавцями (деспотами), то логічно не могло бути іншого голови церкви - Патріарха. Петро І знищив московський патріархат, а керувати церквою доручив одному з міністрів (називався він оберпрокурор Св. Синоду).
Всі європейські (отже й Українська) церкви ніколи не визнавали зверхності держави над собою. Іноді церква була зверхницею держави (католицька, кальвінська). Жодна церква у світі, крім московської та турецької (магометанської), не були ніколи під владою держави. Турецька стала 1921 р. вільною, незалежною від держави. Лише одна московська як була, так і лишилася досі рабинею і служкою держави.
"Наша московська церква віддала себе беззастережно на послугу державі, щоб мати від держави запоруку свого існування і пільг. Вказані в державних карних законах способи примусу та насильства - це, властиво, єдина зброя, якою наша церква бореться з відступниками та іншою вірою. Крихка і сумнівна єдність нашої церкви тримається лише насильством і фальшем, що їх наша держава не лише визнає, а й сама робить. Наприклад, підробляє документи вигаданого церковного Собору, або переклади документів Вселенських Соборів. Уся оборонна і наступальна діяльність нашої церкви - це суцільне шахрайство, фальш і брехня, що чиняться безкарно, під захистом державної цензури, яка дуже пильнує, щоб хтось не відкрив тих шахрайств... Наша московська церква визнає саму засаду зверхності держави над Церквою і потребу державного керування церквою. Ця засада і записана в державних і церковних законах" 70.
"Цар Павло І нагородив архиєпископа Ірінея генеральськими відзнаками71. Це промовисто виявляє стосунки між церквою і державою в Московщині.* (*Патріарх Московський Алексій ІІ Редігер нагородив церковним орденом Першого секретаря ЦК Комуністичної партії України у 2003 році. Цей акт допитливій людині говорить про головне: московський хазяїн через начальника духовних шпигунів нагородив за чесну службу начальника своїх комуно-ідейних шпигунів в Україні. Вже 12 років, як начебто Незалежній Україні... - Ред.)
Державний закон надає духовенству чини і платню, що відповідають військовим чинам і платні. Митрополит - повний генерал, архиєпископ - генерал-лейтенант, єпископ - генерал-майор, заслужений священик - полковннк і т. д. Наші слуги церковного вівтаря вважають себе державними урядовцями. А докладніше висловлюючись - вірними слугами держави насамперед, а потім може (?) і Бога. Створений безбожником Петром І т. зв. Св. Синод від самого свого початку не оминав нагоди вказувати на державну владу, як на істотне джерело своєї влади і поваги. Цього нема в жодній церкві жодного народу. Наша московська церква эавжди була і є покірною і вірною служкою московської держави, а точніше - московського уряду. Духу правди, любові, духу життя, духу волі - цього спасенного натхнення християнства - немає ані сліду в нашій Московській церкві72.
Зверхність держави над церквою в Московщині виявляється й щоденному житті. Московський князь Андрій Боголюбський вигнав 1157 р. э Московщини єпископа Нестора за те, що той не виконував його (Андрія) наказів. З наказу Івана ІV Малюта Скуратов эадушив 1569 р. у в'язниці московського митрополита Філіпак Количева эа те, що митрополит осудив прилюдно в церкві опричнину. Катерина ІІ замурувала 1764 р. живим у Ревельській фортеці митрополита Арсенія Мацієвича эа те, що він викляв тих, хто грабує церкви (Катерина тоді загарбала церковні та монастирські землі в Україні). Олександр І наказав 1812 р. закатувати архиєпископа Варлама Шишацького за те, що вів „противился Его Императорскому Величеству". „Радянський" цар наказав 1928 р. вигубити митрополитів В. Липківського та М. Борецького також за те, що вони „противились Его Советскому Величеству". Крім Количева, всі згадані жертви - українці.
Держава (уряд) має керувати церквою; цар має бути головою церкви. Ці голослівні московські ідеали потребували якоїсь основи, щоб не зависнути в повітрі. І чернець Іосиф Волоколамський проголосив московську національну догму: „Понеже власть царская от Бога исходит - царь богоподобен есть". Ця догма існує досьогодні. „Цар Олексій поводився в церкві, як у себе вдома; під час Богослужби ходив по церкві; голосно на всю церкву лаяв священиків брудною лайкою, якщо зони помилялися. У Велику П'ятницю на Богослужбі в катедральному соборі лаяв нецензурною вуличною лайкою (а в тому він був великим майстром) самого патріарха Нікона. Патріарх не протестував73. Не протестував, бо ж цар „богоподобен есть".
У ХХ ст. московський митрополит Ніколай наказав світити лампадки перед образом Й. Сталіна, як перед іконою. Наказав, бо ж „царь богоподобен есть".
Московські селяни, відвідуючи мавзолей В. Леніна, хрестяться і шепочуть молитву, бо ж „царь богоподобен есть". Всі московські космонавти ходили до мавзолею В. Леніна по його благословіння74, помолитися йому, бо ж „царь богоподобен есть".
Звичайний промисловий робітник, 30-річний комуніст, безбожник Ніколай Ротов раптово став 1960 р. фактичним московським патріархом (офіційно - митрополитом). Закордонні москвини кажуть, що у тому нема нічого дивного, бо ж комуністичний бозбожницький уряд зробив його митрополитом. Та у літопису ХVІІ ст. читаємо: „Патриарх Иоким начал учитца, а до того не знал он писания, разве азбуке. Ни церкови, ни чина церковного не знал, понеже был человек служилый и жил в деревни и зайцев ловил, а в церкве в редкий Великдень бывал"75. Не знав читати-писати, до церкви ходив раэ на рік і раптом став патріархом. Хіба і в ХVІІ ст. був у Московщині комуністичний уряд? Цей самий патріарх Іоким писав цареві з приводу тодішнього „староверческого" розколу в московській церкві: „Аз, Государь, не знаю не старыя веры не новыя, но што велять начальніце, то і готов творить и слушать их во всем"76. Чи ж не те саме говорить (не прилюдно) фактичний патріарх Ніколай Ротов й офіційний Алексій Семанський?*
(*Не дожив автор до цього часу, коли патріарх Алексій Редігер купно з "начальниці" Російської Федерації відроджують Московську імперію, винищуючи тисячами і своїх москвинів, й "инородцев"; воюючи з усіма церквами не силою віри, слова, проповіді, а силою московської імперської держави! - Ред.)
„Начальніце" ж, тобто уряд монархічний до 1917 року і уряд соціалістичний по 1917 році, наказали церкві бути таємною державною поліціанткою, і московські патріархи, митрополити, єпископи веліли священикам виказувати поліції таємну сповідь своїх парохіян. А за законами церкви сповідь є святим таїнством, і тому церква знімає священицъкий сан, якщо священик порушив таїну сповіді, хоч би злочин був найжахливіший, і злочинець небезпечний суспільству. Отже, московські єпископи свідомо порушили святі канони, свідомо наказували священикам виявляти поліції таємницю сповіді. Так низько не падала жодна церква в світі.
Нема нічого дивного, що коли відроджувалася в 1920-х роках Українська Національна (Автокефальна) Церква, то ВСІ - без єдиного винятку - московські єпископи та священики в Україні самі охоче пішли на службу в ЧЕКА (таємна поліція), щоб нищити „изменников-сепаратистов". Вони більше за будъ-кого допомогли московсъкій поліції (ЧЕКА) вигубити всіх єпископів та священиків УАПЦ 77. Так само нищили 1946 р. Українсъку Греко-Католицьку Церкву (вона мала в 1939 р. 3.8ОО.000 парафіян у 2226 парафіях і 2275 священиків). Власне, „демократический" патріарх Алексій лише докінчив 1946 р. те, чого не встиг зробити 1915 р. монархічний „патріарх" (обер-прокурор Св. Синоду) К. Побєдоносцев. За 1914 - 1916 рр. запеклий україножер єпископ Євлогій нищив щосили Українську Греко-Католицьку Церкву в Галичині. Її митрополита А. Шептицького вивезли до Московщини. Євлогій не встиг його знищити, бо Московщина програла війну. Року 1945 зона виграла і докінчила нищення. Подиву гідна стійкість московських традицій без огляду на зміни - від монархічної до соціалістичної влади. Щобільше, соціалістична перевершила монархічну у нищенні „сепаратистов". Якщо за монархічної було в Україні дві Богословські Академії (у Києві і Львові) та 9 богословських середніх шкіл (семінарій), то тепер нема жодної академії і лише дві семінарії (в Московщині є дві богословські академії і чимало середніх богословських шкіл), і то в маленькому Луцъку та в інтернаціональній Одесі (раніш їх там не було). Боїться Московщина Києва.
Московський патріот і людина побожна визнає: „Московсьиий шовініэм у московській церкві - це питома москвинам, суто московська національна її прикмета. Московська церква насичена московським шовінізмом від гори до споду і в минулому, і в сучасному"78. 3 приводу 30-ої річниці радянської влади патріарх Алексій Семанський написав 1947 р. таке „послание": "Скріпімо наші молитви за Русскую (не за „советскую" чи за СРСР, але відкрито эа „русскую", тобто за московську) державу, за її законну владу на чолі з її мудрим вождем, якого сам Бог обрав і призначив вести нашу батьківщину (отже, батьківщин інших народів СРСР він не визнає) шляхом добра і слави"79. Був примушений терором НКВД? Ось ніким не примушений голос. Московський емігрант, запеклий монархіст, архиєпископ Вільямін у своїй промові, що її виголосив у Парижі 17 вересня 1945 р., казав: „Я вважаю радянську владу за наставлену самим Богом. Боже благословення війде на тих хто підтримує її 80. Ще приклад. Москвини переклали Біблію на свою мову щойно 1824 р. Той переклад видало Британське Біблійне Товариство. 3 цього приводу архиєпископ Фотій і міністр освіти М. Шишков писали цареві Миколі І таке: „Британське Біблійне Товариство має своєю метою валити трони, Церкви, закони, державний лад, набоженство81, щоб запровадити світову республіку. Ретельне дослідження діяльності того товариства показує цілковито ясно і безпомилково, що переклад Біблії э церковно-слов'янської мови на мову романів та театру зробило те Товариство задля того, щоб захитати основи нашої держави, щоб поширити безбожництво, щоб запалити громадянську війну, щоб зробити революцію в нашій державі, щоб знищити суспільний лад"82.
Московська церква боронила московську імперію від революціонерів до 1917 р. і боронить по 1917 році. Московський патріарх Сергій Староградський уклав 1929 р. угоду з урядом СРСР, якою підтвердив стару зверхністъ уряду над церквою і якою зобов'язався служити владі СРСР, бо вона - як він проголосив у своєму „послании" - від Бога походить. Уряд відновив Св. Синод, нічого не змінивши в його устрої, крім назви, перезвавши на „Совет по делам Русской Церкви", що фактично і правно є міністерством (міністр Г. Карпов - комуніст, певна річ). Єпископи та священики одержують від уряду сталу платню; єпископ - таку, як генерал. Як бачимо, навіть стара царська „табель о рангах" існує в СРСР. Направду, нічого нового не запровадили москвини в СРСР, крім того, що винищили всіх українських єпископів та священиків.
Емігрантка княжна 3. Шаховська, що вийшла заміж за бельгійсъкого дипломата, їздила до Москви. Там її приймали урядові, церковні кола з почестями. Повернувшись вона написала: „Хоч би й усі москвини в СРСР стали б побожними, то безбожницький уряд СРСР може спати спокійно. Ані єпископи, ані священники, ані побожні світсъкі ніколи і ніякого бунту проти уряду СРСР не вчинятъ"83. Аж до ХVІІІ ст. московсъкі монастирі були в'язницями для політичних злочинців. Дуже часто їх силоміць постригали у ченці. Щоб мовчали - відтинали їм язика. Щоб не бачили, чого не дозволено бачити - осліплювали. Кому хотіли вкоротити віку - морили голодом і т. п. У монастирських льохах тримали закованих у ланцюги, там були катівські приладдя. В'язнів доглядали ченці під керівництвом ігумена. Соловецький монастир власне й побудували для ув'язнення великих політичних злочинців, а не для молитов. І справді, їх там завжди було багато. Запорізький кошовий Петро Калнишевський сидів замурований у келії 28 років до смерті (1803). Ув'язнені в Тобольському монастирі померли: Генеральний суддя Павло Головатий (1790 р.), військовий писар Іван Глоба (1791 р.) та інші „сепаратисты". До 1917 р. в Соловецькому „монастирі" каралося десятки політичних в'язнів. По 1917 - багато тисяч.
Такий самий „прогрес" бачимо і в безбожництві. Наприклад, предки теперішніх комсомольців-безбожників ще 1611 р. „вдерлися до кафедрального собору в Ростові, порубали труну св. Лаврентія на друзки, з митрополита здерли і шматували ризи, а його одягнули у смердюче лахміття і знущалися. Пограбували все в церкві, а решту понищили. Дівочий монастнр сплюндрували: ікони потоптали і попалили, чорниць оголили і згвалтували. Так діялося перед тим і по тім і в інших містах, навітъ і в Москві". Стєнька Разін зі своїми людьми під час Богослужби в церкві бешкетували, блюзнірили, а по Богослужбі катували і вбивали священиків, забирали з церков усі золоті і срібні речі, а решту нищили." „Воєвода М. Салтнков знущався з патріарха Гермогена і хотів його ножем краяти"84. Сотні подібних та ще страшніших фактів задокументовано в московських старих архівах і тисячі таких самих та гірших - у нових архівах та спогадах жертв чи самовидців 1917-1964 рр. Різниця лише в тому, що до ХVІІ ст. москвини могли здійснювати свою „побожність" лише у своїй Московщині, а по нашій катастрофі 1709 р. під
Полтавою дістали до своїх рук тисячі багатющих кількасотрічних українських церков. Було що грабувати та нищити. Та монархічні Петри забирали лише дзвони з церков і робили з них гармати. Монархічні Катерини лише роздавали своїм любасам українську землю. Соціалістичні ж Петри та Катерини не пише нищать і грабують церкви, але насамперед їх спаскуджують; вигублюють не лише священиків (як їхні предки), але й усю їхню рідню, сусідів і знайомих. Чи ж не прогрес „боголюбивого, христианского народа-богоносца", як величають його московські письменники. Та розумніші з них пишутъ: „На Вашу думку московський народ є побожним. Брехня! Основою побожності є богобоязнь та чеснотливістъ взагалі. У московському ж народі нема найменших ознак, найменших слідів цього. Його „побожність" переповнена паганством та дикунськими забобонами. Ні! Московський народ у всій його духовності є глибоко безбожнищький народ. Навіть попи наші є фактично безбожниками"85. З В. Бєлінським погоджуються й інші московські письменники. Наприклад, В. Салтиков каже: „Московська церква наскрізь переповнена цілковито чужими християнству, паганськими і навіть безбожницькими тенденціями". М. Бєрдяєв: „Правду кажуи, в московському народі є готовий до прийняття антихриста грунт". „Та ж антихрист не має чого робити в Московщині", - каже М. Булгаков. І він справді не мав що робити в Московщині. „Цар від Бога. Був цар - був Бог. Не стало царя - не стало Бога. Перехід від церкви до повного безбожництва стався так легко, ніби в лазні новою водою змилися"86.
Московська інтелігенція була такою самою безбожницькою (і то не лише соціалістична), як і московський народ, тобто наскрізь безбожницькою. Народники проповідували безбожництво не лише словом, але й ділом, що набирало форми дикунського блюзнірства87. Це - до 1917 р. Сам безбожник, що влаштовував п'яні, блюзнірсъкі оргії, І. Прижов переодягнувся в лахміття, взяв жебрацьку торбу і прилучився до гурту мандрівних московських жебраків, щоб дослідити їхнє життя та побожність. Він пише: „Хоч я знав багато гидкого про побожність московського народу, все ж те, що я побачив та почув, мандруючи з жебраками, направду перелякало мене. Нормальній людині тяжко уявити таку безпробудну пиятику, таке гидке блюзніріство, таку безсоромну розпусту, такі дикунсько-жахливі пісні, такі паганські молитви з божевільним реготом, такий моральний і фізичний бруд, який панував у всіх монастирях, що до них заходив наш гурт жебраків. Ясна річ, наш гурт брав дієву i участь у всіх тих паскудствах... Я також знайшов "пророка" Івана Яковлевича. Його життя - це такий неймовірний, дикий фанатизм, темнота, розпуста, що того не знайти і серед найдикіших дикунів. Серед селян Московської, Тверської, Владимирської губерній я поназбирав тисячі морально брудних, сороміцьких оповідань про священників, ченців, черниць"88. Отже, навіть безбожник перелякався глибочини безбожництва свого "народа-богоносца". З зібраних фактів І. Прижов склав 1860 р. дві книжки: "Жизнь Ивана Яковлевича" та "Юродивый". Московські селяни, прийнявши в церкві причастя, не ковтали його, а зашивали в "ладанку", закладали в рушницю і вистрілювали 88. У XVIII ст. малописьменний селянин Даніїл Філіпов заснував секту хлистовців. Він проголосив себе богом-Саваофом, а свого сина Івана Суслова - Христом. Він навчав, Христів і Дів Марій є багато серед народу. Вчив, що людина може стати Богом. Ця секта влаштовувала гуртові роспусницькі оргії. Робили людину Богом не лише малописьменні Філіпови, але й еліта московської інтелігенції.
Москвин живе у духовному і фізичному рабстві. Своє приниження він намагається надолужити містицизмом. Його душу полонила божевільна манія його власної божественості (андротеїзм). Ф. Достоєвський у романі "Бесы" показав цю манію жахливо реально. Герой роману Кирилов каже, що людина стане Богом, зміняться її почуття, думка і дії, зміниться вона навіть фізично90. М. Бакунін обгрунтував своє безбожництво у книзі "Бог и государство". В. Бєлінський - у листі до М. Гоголя та в статтях. Він доводив, що глибоке безбожництво москвинів є запорукою великої майбутності Московщини. М. Чернишевський, П. Чайковський, М. Маліков намагалися зробити собі Бога з людини. А. Михайлов мріяв про нову релігію без Бога. М. Горький мав московський народ уже не за богоносця, але за самого Бога 91. В. Маяковський робив Богом не людину взагалі, але лише "большевика". О. Блок - так само. Як бачимо, духовний варвар-москвин підсвідомо робив свою комуністичну ідеологію новою безбожницькою релігією (секулярною релігією). Його безбожність є не переконання, але ВІРА (в неіснування Бога). Крім сліпої віри, москвин не має жодної іншої сили, яка підтримала б його. Віра в її найвищій політичній формі месіанства стала рятівною догмою всього духовного (а з нього й політичного) життя москвинів всіх станів і всіх політичних поглядів, від старих монархістів до нових комуністів. "Москва - ІІІ Рим" стала справжнім московським богом. І жертв тому богові чужою і навіть власною кров'ю ніколи Московщина не шкодувала за всі минулі століття, не шкодує і тепер. Боввани на церквах, дика пиятика на церковних святах, матюки і сварки на Богослужбі, діромоли, зогидження, плюндрування, нищення святинь, блюзнірство царів, єпископів, священиків, богословів, вигуби патріархів, митрополитів, єпископів, таємна поліція в рясах, розпусні "побожні" оргії царів, аристократії, мужиків, ченців, черниць, безбожництво священиків, інтелігенції, простого народу, десятки тисяч закатованих без синодиків у СРСР, знищення цілих народів, церков з митрополитами, єпископами, священиками і їхніми родинами. Від непроглядної давнини по сьогоднішній день. Кров, кров, кров. Катування, катування, катування. Нищення, нищення, нищення. Вірні Бога любові - чи бога ненависті, крові, нищення? Християнство - чи сатанинство?
Швед Йоган Батвідус захищав 1620 року свою докторську дисертацію в Упсальському університеті на тему: чи москвини є християнами. Він доводив, що москвини не є християни. Професори визначили тезу доведеною і докторат дали. Слушно. Християнство ж бо є релігією любові, а набоженством москвина є САТАНИНСТВО.

РОЗПУСТА МОСКВИНА

Ще в ХІ ст. наш літописець писав: "Радимичі і Вятичі (предки москвинів - П.Ш.) живуть у лісах як звірі, їдять всіляку нечисть, ведуть сороміцькі розмови у присутності своїх батьків і сестер, а шлюбу не беруть". Ще й тепер існує в Московщині т.зв. "снохачество", тобто статеві стосунки батька з жінками своїх синів. Московське суспільство не вважає ті стосунки за розпусту. Навпаки, сини їхні жінки вважають те за честь для себе. Ці стосунки здійснюються відкрито, навіть у присутності жінки старого та дітей. Ледве чи таке є в африканських дикунів.
Датський дипломат А. Олеарій подорожував по Московщині 1633 р. Він бачив, як на церковному святі люди пиячили біля церкви. Одна п'яна жінка заснула і лежала заголена. Побачивши її, п'яний мужик поліз на неї, а навколо них зібралися мужчини, жінки, дівчата, діти і сміялися та підбадьорювали "удальца". Це за дня, на вулиці.
По 1917 році московська "демократія" поширила розпусту на безмірно більше мірило. Вона офіційно проголосила шлюб, подружню вірність та родину буржуазним забобоном; проголосила законною і моральною „вільну любов". Вустами дружини В. Леніна Н. Крупської та більшовички О. Коллонтай навіть заохочувала молодь, давши їй „наукову" засаду розпусти. Потребу і легкість статевих стосунків вони прирівнювали до потреби і легкості випити склянку води.
Після такого заохочення молоді, середнього віку, старі вже офіційно „женилися" і „розлучалися" кілька разів на місяць, міняючи 5 - 10 „жінок" чи „чоловіків". 3а соціалістичним законом чоловік мусив платити розведеній жінці „аліменти" - гроші на утримання дітей. Московки й кинулися плодити якомога більше дітей від якомога більше чоловіків. Діти виростали самопасом на вулиці серед малих повій та розбишак. Голі, голодні, вони прилучалися до юрби „беспризорных" дітей-повій, дітей-злодіїв і навіть дітей-бандитів. 3 них творилася мільйонова озлоблена сила. Нові голодранці (люмпен-пролетаріат) мали свої організації, свої закони й дисципліну. Сила, що скидала царів і робила революції в історії.
Наступники В. Леніна добре знали, навіщо той випустив іэ в'язниць злодіїв і душогубів. Як обернути цю силу на підпору уряду, навчив їх Іван ІV. Адже й НКВД заснували на тих самих (аж до подробиць) засадах, що й „Пытошный приказ" Івана ІV. У 20-ту річницю ЧЕКА (НКВД) уряд СРСР урочисто підніс М. Єжову золоту відзнаку (емблему) опричнини - собачу голову з мітлою.
Сирота, що ніколи не відчула материнської, родинної любові, ласки, а навпаки: виросла серед злоби, розпусти, крові, насильства, - цілковито природно втрачала людські почуття і ставала недолюдком, потворою, звірячішою за звіра. Вона насолоджується, коли катує, мучить, убиває, бо ця насолода є психічною винагородою (компенсацією) за каліцтво душі. Додайте до цього ще й вроджену, з молоком матері всмоктану жорстокість, і маєте сучасного „опричника" - чекіста, енкаведиста, ідеалом життя якого є розпуста та садизм. Тому Московщина вишколює енкаведистів насамперед з „беспризорных", яким дає все, що зони вважають за вартісне: право знущатися з безборонних досхочу, жахати собою підвладних. Ось хто є основою теперішньої московської імперської влади, всієї імперії. Це знають і московські емігранти. Вони цілком відверто пишуть, що не змінять нічого в СРСР, коли переберуть там владу, хіба змінять назви (і то не всі). Отже, вигадають нову, привабливішу назву і старому НКВД.

Головна     Бібліотека     Історичні статті     Голодомори на Павлоградщині   Письменники Краю  Світлина   Постаті   Знахідки   Регіон   Мегаліти Павлоградщини    Контакт