Сава Божко

Гори обіруч.Якщо дивитися на них збоку, то вони неначе йдуть не знизу, від своєї початкової лінії, а немов спускаються самі з гребеня.Там, між двома розгалуженнями, зримо проглядається невелика річка Бик.Навесні гори вбираються у раннє зело, береги вщент наповнюються талими водами, й перед зором постає вивершена, єдина, не схожа на інші, картина, що проситься на полотно художника.
Це - Крутоярівка, на межі з Донбасом, тому й названо Межівським районом. Остання цятка Дніпропетровщини.Ці місцини сходив змалечку Сава Божко. Полюбив їх усім своїм серцем - І назавжди.
Стою на узгір'ї, уявляю, як він тут бігав до річки, вибирався на горбки й подовгу вдивлявся у далечінь.
   "Степ - не степ, коли буйна трава не хилиться під копитами скіфських, гунських та татарських коней, коли степові пахощі не наповнюють людських грудей.
Ані пейзажі та мелодії, ані фауна та флора поза людиною не зафарбовують степу.
Спів жайворонка був би простим коливанням частини світової матерії, коли б цей спів-дзвінок, чуваний не раз людиною, не передавався їй щороку з покоління в покоління як побутова традиція. Цей спів - сигнал степовикові /скіфові, слов'янину-полянинові чи українцеві-хліборобові / про грядущу весну, про початок трудової меси, про новий цикл одвічної боротьби.
Рік за роком, десяток за десятком, тисяча за сотнею, і так завжди ~- степ: музика й боротьба...
Восени, коли чорний смуток налягає на степ, а з-за далеких обріїв подихає зима, він завмирає. Музика степу припиняється".
Це він про свою Крутоярівку, про свій степ на узгір'ї біля річки Бик у романі "Чабанський вік".

Зовні Сава Божко безтурботний, а в душі залишається мрійником, ліриком з уразливим серцем. Лише ці свої якості старанно приховує від людей.
"Український письменник Сава Божко чітко стукає закаблуками, голосно рекомендується, ставний і кремезний, ще зовсім молодий чоловік, міцно тисне мою руку, допитливо вдивляється у лице...
Згодом я пересвідчився, що ота форма саморекомендації у нього постійна і незмінна при знайомстві з людьми. Але в тих словах не було нотки хизування, швидше то була законна гордість, так би мовити, порядку соціального: він одверто пишався тим, що от син бідних катеринославських селян, мужиків власним розумом і великою працею досяг почесного звання "пролетарського письменника".
Так згадував про свого побратима відомий поет Терен Масенко, наголошуючи на його народних витоках. Що так, то так. Тільки не міг бодай натякати про трагедію "пролетарського письменника" Сави Божка в умовах "пролетарської влади".
Він побачив світ 24 квітня, року 1901 -го, у що не є народній, селянській родині, яка кохалася у пісні, звичаях, шануваннях рідної землі.
"Батьки письменника, Захар та Ганна, були з роду-племені трударі. В нашому селі Крутоярівці, а по-старому КрутоярІвці-Варварівці, цю родину любили і поважали.
Було в них дві доньки, Ганна і Тетяна, та чотири сини. Старший Йосип вивчився на агронома, Феодосій шахтарював на Донбасі. Був добрим господарем Пилип. Найменший Савко - зростав на радість батькам.
Його, школяра, посилали на роботу в степ. Але як тільки він з'являвся на ниві, до нього збігалися діти, юнаки і дівчата. Так Сава гарно переказував усілякі притчі. Аж поки батько не уривав його".
/З листа уродженки села Крутоярівки Ганни ДОВЖАНСЬКОЇ до автора/.
У селі була початкова школа. Така собі маленька, глинобитна. Тут Сава і пізнав перші літери, помандрував близькими і далекими краями. Але подумки завжди линув до рідного степу, до села над горами, до Крутоярівки:
"Сірий килим волохатих хмар повиває й клубиться у висхлій тирсі. Мряка сипле дрібненько-дрібненько. Степ -сизе молоко, лише ген - на могилі - в тому молоці видно кобеняк чабана серед сірої маси. Мряка і дощ не згинають чабана, і він як біблійний вождь, з високою ґирлиґою на сірому фоні, на могилі". Це знову в його романі "Чабанський вік".
Хтось хлопцеві підказав Павлоград. Звісно, не стільки містечко, як тамтешню вчительську семінарію. Була там така. І - славилася. Її, аби діти зівсюди у ній опановували науки любові до простого люду, а затим сіяли зерна добра, започаткувало ще земство. Мабуть, Сава відчув у ній свою стихію й до міста, і до вчительської семінарії без вагань.
Цей період письменника найменш досліджений. Тільки знаємо, що роки навчання виявилися для юнака дуже плідними. Він - не просто молодий учитель. Принаймні, так йому сказали. А доказом став його перший вірш у щойно створеній Павлоградській газеті "Плуг і молот".
Юнак з властивим йому запалом вірить у свої сили. Він хоче творити. Він буде творити. Він від цього не відступить. Навіть якщо випадуть випробування.
Вересневого дня 1921 -го Сава їде до Харкова. О, він - студент столичного Українського університету імені Артема!.. Йому ще не виповнюється двадцяти, - він стає членом партії.
"З Харкова Сава Захарович нерідко приїздив до батьків у Крутоярівку. Роки були тяжкі, і він бодай якимись запасався харчами та одягом.
Ми, діти, дивилися на нього з неприхованим захопленням. Та і як же: бачили справжнього письменника, який приїхав з самісінької столиці, хоч він і наш, односелець". /З листа Ганни ДОВЖАНСЬКОЇ/,
А тим часом Сава Божко тамує в собі трепет душі, зазирає до будинку по Сумській під одинадцятим номером. У ньому розташована редакція газети "Селянська правда". її редагує Сергій Пилипенко. Людина знана, авторитетна. Праця у редакції кипить. Коли господарі столів поволі вщухають, то, наче для продовження, вони збираються у невеличкій кімнатці гуртом. Він - спочатку лише слухає Василя Блакитного, Володимира Сосюру, Юрія Яновського... Бо, здається, підступити не наважиться. Але то спочатку. Згодом Анатолій Крашаниця у своїй затишній кімнаті у Рівному авторові цих рядків розповість, як він сам познайомився із Савою Божком:
"Тоді він дуже приятелював з моїм знайомим Іваном Кири-ленком. Про Саву розповідав мені багато. Але зустрітися з ним не випадало нагоди. Й ось одного вечора на східцях редакції "Селянської правди" вони йшли поруч:
- Анатолію! - покликав мене Іван Кириленко. - Ось вам і Сава Божко. Таким уявляли його?
Це був рухливий, кремезний молодий чоловік, який, здавалося, ніколи і нікого не боїться.
Він швидко зійшовся навіть з Василем Блакитним, Миколою Кулішем, Володимиром Сосюрою, Юрієм Яновським. Можна з відповідальністю сказати, що Сава Захарович на Сумській у Харкові прихилив до себе всіх літераторів".
Що так, то так. Але Сава Божко перебуває у глибокій задумі. На численні запитання лише махав рукою. Тим часом два його прозорі твори "Козаччина" і "Хмельниччина" вже майже були завершені. Він знає, особливих турбот з їх друкуванням бути не повинно.
У столиці з'являється низка часописів. Уже здобули поширення "Студент революції", "Службовець", "Сільськогосподарський пролетар", "Нова громада", "Червоні квіти", "Народний вчитель", "Селянка України".
Молодий письменник викроює години у сну, він заполонений історією Запорожжя. Його серце тягнеться до славних лицарів-козаків.
"Це може бути кілька книжок", - шепочуть його уста. Народжується перше масове об'єднання творчих сил. Йому дають назву Спілка селянських письменників України "Плуг". її очолить "татусь" - відомий прозаїк, редактор "Селянської правди" Сергій Пилипенко. Сектор ГоловполітосвІти з реєстрацією Статуту зволікати не став. У документі значиться: "Спілка "Плуг" об'єднує письменників, які ставлять собі за мету згуртування розпорошених досі селянських літераторів".
Вони - це Дмитро Бедзик, Микола Биковець, Володимир Гжицький, Наталя Забіла, Олександр Копиленко, Андрій Панів,
Варвара Чередниченко, Іван Шевченко. Ці селянські діти щиро сприймуть ідеї революції, не підозрюючи всієї фальші та облуди.
У червні 1993 року на запрошення Іллінойського університету /штат Ілліной/ мені поталанило брати участь у роботі наукової конференції "Освіта і культура в незалежній Україні" і виступити з доповіддю "Духовне відродження Сходу ".
На американському континенті я побував у Нью-Йорку, Чикаго, Детройті, Філадельфії, Урбана-ШампейнІ, Нью-Джерсі, Бавнд-Бруку, Юнінделлі, Воррені та інших містах Штатів. Напередодні конференції у Світлиці університету, як там кажуть, "на другій підлозі", відбулося наше знайомство з відомими вченими багатьох країн світу. Там нам вручили завчасно видрукувані матеріали.
Керівник зібрання, професор Дмитро Штогрин називав іме* на виступаючих, теми доповідей та керівників сесій.
- Пан Володимир Заремба, письменник, Дніпропетровськ. Предсідник - пані Ася Гумецька, професор, штат Каліфорнія!
По цих словах моя нова знайома помітно зупинила на мені погляд, кивнула головою. Я теж її привітав.
У перерві ми зустрілися. Вона подала свою м'яку руку, приємно всміхнулася.
- А я донька Сергія Пилипенка, - зичливо мовила. - Як там Харків?.. Може, знаєте щось про Саву Божка? Яка доля його дітей?..
- Оце так несподіванка! - зраділо вигукнув я. - Мені знайома творчість Сергія Пилипенка. Знаю й про його трагічну долю. Звичайно, не в деталях. А про Саву Божка пишу, то, пані Асю, розкажіть мені, як би боляче вам це не було.
Ми розмовляли. Пані Ася Гумецька - відомий професор із Каліфорнії. її обличчя набрало вигляду страдниці:
"...У двадцятих роках ім'я Сергія Пилипенка було в першому ряду українських письменників. Він, знаєте, активно підтримував більшовиків. З погляду розходжень з есерами навіть вийшов з Української партії соціалістів-революціонерів і вступив до ... комуністичної партії більшовиків. Він працював редактором партійних газет "Більшовик", "Вісті", "Комуніст", "Селянська правда".
О Боже, в що ж він вірив?!..
Батько очолював письменницьку організацію "Плуг", видав більше тридцяти книжок оповідань та байок. Але більшовики брали і "своїх". Бо попри все, він залишався українцем.
Ви знаєте, що постановою партійної колегії ЦК КП /б/У від 21 серпня 1933 року Сергій Пилипенко був виключений з лав партії. Після трусу на нашій квартирі в будинку "Слово" у Харкові батька заарештували..."
Професор Ася Гумецька на хвильку урвала розповідь. Було помітно, як вона хвилюється. Затим продовжила:
"."Батька заарештували на наших очах. Це була жахлива картина. В цьому дійстві брав участь безпосередньо уповноважений таємного відділу ДПУ Проскуряков. Це був цинік. На його обличчі було написано, що кат, ворог усього українського. Ось цей виродок у діях мого батька "розгледів" "злочини" за сумнозвісними статтями: "Був активним учасником української контрреволюційної організації - націоналістичного блоку УВО, яка прагнула повалити радянську владу на території України шляхом збройного повстання,, і належав до терористичної трійки в організації замаху на голову Раднаркому тов. Чубаря".
Батькові приписали таку нісенітницю. Насправді, це був план знищення української еліти.
Судова "трійка" ДПУ 29 лютого 1934 року постановила:
"Застосувати до українського письменника Сергія Пилипен-ка найвищу міру покарання: розстріл".
Професор Гумецька у світлиці Іллінойського університету розповідала:
"...Для нашої родини почалося пекло. Найперше, нас викинули з помешкання. Затим надійшла вимога: негайно покинути межі України. Родина оселилася в Росії. Бачите, там "український націоналізм" не був небезпечним."
Запитуємо у пані Асі Гумецької:
- Ваш шлях проліг на Захід? Як це було?
- Він, можна сказати, був типовим. Ми перебралися під час війни. Довелося скуштувати всього. Але то закономірно. В еміграції я здобула освіту, стала вченим".
Від себе додамо, що Сергій Пилипенко повернувся своїми творами. Його ім'я увійшло до книги-реквієму "З порога смерті", виданої 1991 року у "Радянському письменникові". У Сполучених Штатах появилася збірка спогадів дружини про нього.
Професор Ася Гумецька - помітна постать як науковець, дослідник, педагог. Вона вірить, що Україна розбудується, і на нашій землі ніколи не буде тоталітарного режиму.
Ми теж віримо в це, пані професоре!..
Ця розповідь буде дещо пізніше. А тим часом Саву Божка запрошує до себе сам "татусь" Сергій Пилипенко:
- Ви, Саво Захаровичу, селянський син. Ваше місце у нашій газеті, що отримала назву "Селянська правда". То згода?
- Запитань немає, хоч завтра. -Ліпше сьогодні, зараз.
Вони тепло потиснули руки, наче давні друзі.
Став Сава Божко співробітником газети "Селянська правда", не припиняючи працювати над літературними творами. Він перебуває у творчому піднесенні.
Письменник навіть не отямився, як у серії "Розмова з селянином" вийшла його повість "Козаччина" накладом 10 000 примірників.
Невдовзі побачила світ ще одна його книжка. Тематика - історична. Назва "Хмельниччина".
Плужани живуть, наче однією сім'єю. Закохуються, одружуються, народжують дітей, розлучаються. Пишуть книги, на них шкрябають доноси до "органів". І - життя, життя.
Запальний Сава Божко закохується у красуню Наталю Забілу. Квапно пропонуєруку. Вони стають подружжям. Та йому не дають трохи "посидіти" в домашньому колі. Його посилають до Кам'янця - Подільського. Він повинен організувати газету "Червоний кордон". З цим письменник справляється успішно. Його колегами стають учорашні робітфаківці. Відповідальним секретарем призначають Тереня Масенка. Вони стануть справжніми друзями.
Зі спогадів Тереня Масенка довідуємося про виняткову працездатність свого редактора. Водночас - про доброзичливе ставлення до колег. А їх у нього було п'ятеро. За газетними буднями непомітно збігав час. На початку зими 1925 року Сава Божко отримав виклик повернутися до Харкова. Його рекомендовано на Вищі журналістські курси. Ідея дуже принадна. Але він чинить по-іншому. Він розуміє: мабуть, такі курси Тереню Масенкові потрібніші. Вони виведуть молодого нарисовця на шлях публіцистики. А там - рукою подати до літератури. І, справді, на курси поїхав Терень Масенко. їх закінчить блискуче. Його залишать у Харкові.
Через півроку повернувся і Сава Божко. Він уже ніде "не служить". Письменник збирає матеріали для нової книги. Його бачать замисленим на Хортиці, на землі Запорозької Січі. Нарешті, на рукопису поставлена крапка. Ще раз перечитав - можна відправляти до видавництва. Своїй новій книзі він дав назву "Над колискою Запорожжя". Повість вийшла того ж 1925 року у видавництві "Червоний шлях" Спілки письменників "Плуг". Наклад непоганий - 7 тисяч примірників. Тепер у нього є якісь кошти. Він може, нарешті, поїхати на Дніпропетровщину.
Згадує Ганна Довжанська:

"Кожного разу, коли Сава Захарович забивався у наш край, то обов'язково відвідував своє рідне село Крутоярів-ку. Він виступав у клубі, хаті-читальні, вів щирі бесіди з людьми. Він не був, так би мовити, викінченим революціонером, поборником "нового життя". Усім своїм серцем Сава Захарович відчував штучність ситуації. Він завжди охоче читав свої твори.
Запам'яталося, як Сава Захарович приїздив з Володимиром Сосюрою. Коли вони йшли вулицями, за ними сунув справжнісінький натовп: дорослі, а за ними не відставали й ми, діти".

З Дніпропетровщини письменник повертався у гарному настрої. Тим паче, він поселився у Харкові. У столиці йшла забудова. Негадано виріс, можна сказати, на околиці, ошатний будинок з поетичною назвою " Слово". Він спершу стане затишком письменників. А згодом "чорний ворон" звідсіля вивозитиме їх до підвалів НКВС, звідти шлях проляже на Соловки. Й, нарешті, на Сандармох, під розстріли майора Матвєєва.
Це буде згодом. А поки що-радість, творчість, піднесення.
Згадує письменник Терень Масенко:

"Моїм найближчим сусідом, через стіну, став Сава Божко. Зайшовши до своєї кімнати, він по-парубоцькому свиснув: -Здорово! Парове опалення, вода тобі біжить на четвертий поверх, кухня, два нулі.
У квартирі не було ванної, але ми, селюки, про неї тоді Й не чули. Підійшовши до широкого вікна, що виходить на вулицю, по якій весело бігав трамвай №12, Савка захоплювався далі: - Поглянь, сусіде, яка перспектива!..". У житті Сави Божка настав період найвищого творчого злету: він задумав велику художню епопею про селян. Переборюючи нестатки /журнал " Плуг" гонорари платив мізерні/, письменник викроював кожну копійчину на поїздки по Донбасу, Придніпров'ю та Харківщині. Він доскіпливо збирав матеріали.
Все це згодом виллється у роман "В степах", що відразу стане золотим фондом української прози.
Із спогадів Василя Минка: "-До речі, дорогі сусіди, чого б вам не позичити мені сто?
- вголос говорить Сава Божко.
- Чого сто?
- Карбованців! Пишу роман, а на чому його тут писатимеш? Ні стола, ні поганого дзиґлика!..
Сусіди якось винувато знизали плечима: де, мовляв, у нас такі гроші? Тоді Сава напосівся на мене:
- Чуєш, козаче, позич хоч з півсотні. Завтра одержу аванс і віддам. За півсотні - шістдесят. Чуєш?
Так він по-друзяцьки вмів просити, що я змушений був вивертати свої кишені, показувати карбованці Й копійки". Книги Сави Божка рухалися по видавництвах якщо не з швидкістю авто, то з розміреною ходою доброго рисака напевне. Перша частина роману під назвою "Чабанський вік" вийшла у Харкові у столичному державному видавництві.
На твір з'явилася низка рецензій. З-поміж них Андрія Клоччя "Чабанський вік" у "Літературній газеті", Івана Багмута "Сава Божко" - "Чабанський вік" у журналі "Молодняк". .Сам письменник надрукував власну статтю "Біля джерел жовтневої літератури" у часописі "Культура і побут".
Він квапно готує другу частину роману, якій дає назву "Сполохи". На жаль, реалізувати свій задум сповна йому не вдалося. Твір залишиться незавершеним.
Для партійного ока він у третьому числі журналу "Плуг" /1930/ спробує за тарабарщиною приховати справжній, патріотичний зміст свого твору. Свою статтю назве влучно - "До літературних суддів над моїм романом "В степах".
Та якщо з творами все ніби гаразд, то в особистому, як кажуть, приватному, навпаки. Згадує Володимир Куліш:
"Коли б ви зайшли до "Слова" у дворі, то напевне зустрілися б з малим хлопчиною з нещадно замурзаним носом, обірваною сорочкою, з підбитим оком, подряпаною щокою. Жодна бійка чи бешкет не обходилися без його активної участі. Незвичайно дикої вдачі й абсолютно невихований. Я зараз вас з ним познайомлю. Це Тарас Божко. Вам знайоме це прізвище? Його тато, Сава Божко, написав колись грубезний роман "В степах'1 і невідомо куди зник. Я знаю, ви запитаєте про маму Тараса. Напевно уявляєте страшну відьму, яка абсолютно не дбала про свого хлопця-одинака. Ви помиляєтеся, коли так подумаєте. Ця "страшна мама" - Наталя Забіла. Чудова жіночка, спокійна й сердечно-мила. Вона ж і дитяча письменниця. Не раз перехоплювала Тараса так би мовити "в акції", витирала вічно брудний ніс, щось йому там говорила /ніколи навіть пальцем не торкнулась/, потім, поцілувавши, відпускала "на свободу".
Спогади Володимира Куліша цінні, як записи "з перших уст". Бо з життя Сави Божка відкривають невідомі епізоди:
"Говорили у "Слові" про різні романси Наталі Забіли. Нічого дивного - молода, мила й "солом'яна вдовичка" мала право на життя. Але один такий романс закінчився шлюбом з найнесимпатичнішою людиною в "Слові" Антоном Шми-гельським. Про нього явно говорили, що він сексот, що пізніше й підтвердилось. Жила Забіла з Шмигельським недовго. Розлучились, не проживши року, бо він бив її і поводився з малим Тарасом як скотина. Від Шмигельського Забіла мала доньку, яка жила з мамою. Розійшовшись із Забілою, Шмигельський продовжував жити в "Слові", начебто нічого ( не сталося. Друзів Шмигельський не мав, не любили його й однопартійники Микитенко та Кириленко".
/Володимир КУЛІШ. Слово про будинок "Слово ", - Торонто, 1966/
Письменник продовжував працювати над другою частиною роману "В степах". її почав охоче друкувати журнал "Плуг". Розділи писав удень і вночі. Редакція хвилювалася. А він казав:
- Будьте певні, я ніколи не був тим, хто риє моркву.
Письменник дотримав слова. Він водночас був би не ним, якби не придбав двадцять примірників своєї книжки і не найняв візника, щоб розвозити її видатним людям.
Він увіходить до приймалень Аркадія Любченка, Миколи Скрипника, ну й звісно, книжку дарує своїм колегам, а Миколі, Хвильовому найперше. Але що це: накликав біду чи взагалі зла -доля, або чужі рецепти: "вбий гоя, але кращого"? По недовгому часі Микола Хвильовий застрелиться вдома, залишивши записку.У той же спосіб покінчить життя Микола Скрипник. Тільки ніякої записки після себе не залишить. А сам він?... Але про це пізніше.
Письменник не довго козакує. Його дружиною після Наталі Забіли стає вчителька Марія Никифорівна Гаркуша. Його роман "В степах" керівник Спілки письменників Іван Микитенко назве кращим твором української прози. У нього - успіх. Він негадано отримує літературний гонорар. От буде радість і для дружини, і для сина Всеволода. Але Сава Божко інший. У нього щира душа.
Згадує Терень Масенко:
"Сава не був би собою, якби скупився по дорозі на одержані гроші. Він левову частину з них витратив. Але у який спосіб.
На Сумській біля крамниці він раптом побачив молоденьке дівча у латаних черевиках і благенькій одежині. Розговорилися: студентка, батько на заводі, родина велика. Божко називається письменником. Водить дівчину по крамницях, зодягає її з ніг до голови. А щоб батьки нічого не подумали, купує продукти і йде з нею до їхньої оселі. "Отак і так, отримав гонорар, хай вашій доньці буде дарунок".
Наступний роман, над яким він працював, був "Українська Шампань". Письменник перебував у творчому запалі. Та вже підкрадалася біда. Почалася "чистка" - початок репресій. Він ще буде відбиватися дотепами. А було не до жартів.
Письменник на засіданні партійної комісії у видавництві "Радянське село" по вулиці Пушкінській, 24, у Харкові. Його допитує дама у шкірянці. Він бачить у ній Розалію Землячку. Але пробує жартувати. Вона сипле запитаннями.
Із спогадів Тереня Масенка:

"Розкажіть, Божко, самі про себе, про свою роботу, характер, свої вади", - чітко промовляє жінка, голова парткомісії. Він коротко оповідає про громадські доручення, роботу над романом. "Коли ж чесно говорити про вади, то, як це сказати? Є у мене одна!"- Божко робить паузу, в муках відшукує потрібне слово, тре рукою лоба, мружить очі і вимовляє цілком невимушено: -Люблю любити..."
Жінка сердито мовить: "Але тут є заява про вас. Що ви погрожували одній своїй знайомій через кохання до неї застрелитися". - "Але в мене ніколи не було нагана, - заперечує він. - Був і є лише маленький браунінг". Гомеричний сміх. Божко продовжує: "Став би я носити в кишені нагана, ту незграбну І недотепну зброю". Але жінка рішуче закликає всіх до порядку".

Засідання парткомісії закінчилося тим, що Саву Божка виключили з лав партії. Але ненадовго. Через деякий час його відновлюють. Ймовірно, цьому сприяв нарком Микола Скрипник.
Усе-таки він відчуває небезпеку. Треба бодай на якийсь час зникнути з очей. Але куди з малими дітьми Гаєм та Всеволодом? Вихід підказала дружина. Вони оселяються на Херсонщині, у рідному селі Марії Никифорівни Станіславі. У цій місцині, де все дихає морем і степом, Саві Божку працюється легко й натхненно. Він пише новий роман "До моря". Сини гасають безмежжям, дружина допомагає чоловікові по творчості, і -радість, і дихається на повні груди. А тут ще й родину відвідав любий Терень Масенко. Та почуття оманливі.
Рік 1935-й, 14 листопада. Письменник знову постав перед партсудом. Цього разу вищим. Уже не до жартів та дотепів. Треба доводити, що ти не слон, на бюро Херсонського міського комітету партії. Не прислухалися, не зважали, - ні на що. Виявляється, що він, викладач,... "протягував націоналістичні ухили" і прояви націоналізму". Це вже серйозно. Письменника виключають з партії.
Три роки поневірянь. Перед неволею. Він уже приречений. Він ще не знає, що лейтенант держбезпеки Федоровський у свіженькій "справі" напише: "Божко Сава Захарович є одним з активних учасників антирадянської організації, за завданням якої проводить підривну, контрреволюційну роботу". От і весела репліка українського письменника: "Люблю любити"!..
У червні 1938-го у його помешканні проведуть обшук. Компромату, навіть найменшого, знайдено не було. Та лейтенант держбезпеки Федоровський прийме рішення: "Обрати для Божка Сави Захаровича запобіжним заходом проти уникнення ним слідства та суду - утримання у в'язниці міста Миколаєва".
Письменника забрали разом з його літературним архівом. Почалися допити. Слідство тривало майже рік. Лейтенант Федоровський ліпив "кримінал" ні з чого. Писати, що знищує прямо як українця, не міг. Тому вигадку доповнював домислом. На судовому засіданні Сава Божко поводився з гідністю. Він заявив, що до нього застосовувались фізичні методи. Він відмовляється від усіх попередніх показань. Справу відправляють на дослідування. Такого ще не було. Остаточно справу розглянула "трійка" НКВС. Письменника визнають винним. Його засуджують на п'ять років таборів у Комі. Він став політв'язнем. З волі крамаря, а потім співробітника держбезпеки Федоровського, письменник змінив перо на сокиру лісоруба, тепле ліжко в охайній садибі на холодний барак. На Півночі збіжать роки каторги. Його випустять водночас з Остапом Вишнею, 1944-го. Він квапиться до домівки, до родини. Але його чекає гірке розчарування.
З листа сина письменника, Гая Божка:
"Мати і ми, двійко хлопчиків, як родина "ворога народу", були заслані до Казахстану, в далеке село Кіровське, де довелося аж по вінця випити гірку чашу". А Сава Божко тим часом розшукує свою родину, бідкається, хвилюється.' Про долю дружини не знають і її батьки.
Лист до Тереня Масенка:

"Тереню! Плаваю, печальний, Дніпром і лиманом. Був у
Станіславі. Казали люди, що мої у Херсоні, але їх там немає.
Після стількох років знову без роботи, - самотньо, тоскно.
Агафія Іванівна та Никифір Васильович самі..." /батьки дружини.-В.3./".

Він над силу тамує душевний біль, проситься на фронт. Зрештою, його зараховують до запасного полку, що перебував в Алма-Аті. Й тут-диво...

З листа Гая Божка:
"У Казахстані ми негадано зустрілися з батьком. А було це так. В Алма-Аті він випадково здибався з одним українським письменником /прізвище не пам'ятаю/. Цей добрий чоловік і сповістив його про наше перебування у Казахстані. У таборі батько тяжко захворів на подагру, був дуже худий і змучений. Він погостював лише кілька днів. Передав матері табірні поезії "Ворон", "Землякові", "Марія", інші не пам'ятаю. А ще- оповідання.
Батько остаточно отримав зарахування до полку І вирушив нелегкими шляхами війни. Ми з матір'ю витребували дозвіл на повернення в Україну і переїхали до Одеської області, у місто*Котовськ".
Частина, до якої потрапив Сава Божко, перейшла кордон. Почалося звільнення Угорщини і Чехословаччини. У перерві між боями він пише поезії, творить пісні. Водночас клопочеться про реабілітацію.

З листа Сави Божка до Тереня Масенка, 13 березня 1945 ро-
"Тереню!.. Надсилаю тобі свою пісню, що стала тепер у моїй частині дуже популярною. Хочеш, переклади /і вдоскональ/ та пришли мені вирізку. Запитував я в тебе про свій лист до спілчанського правління, але ні ти, ні вони не відповідаєте. Я безпосередньо написав Микиті Сергійовичу Хрущову. Озвалася парткомісія ЦКК, запросили характеристику від командування і парторганізації частини. Дали /і кажуть/ дуже хорошу. Не знаю, що воно далі буде, але "крига скресла". Будь здоров. Привіт усім, хто того важить. Твій Савка".
Війну він закінчив у Чехословаччині у званні майора. Повернувся з орденами і медалями. Його поновили у Спілці письменників. Зразу ж подався в Котовськ, до родини. Щоправда, ненадовго. Дружина з синами залишилися. Він перебрався на Дніпропетровщину. Він оселився у рідній Крутоярівці. Про столицю вже не мріяв. На щастя, збереглася батькова пустка. Постарілий, зсутулений /і це в сорок чотири!/, Сава Захарович порається на ділянці: єдине, з чого можна вижити. Його бачать в селі замріяним, мовчазним. Але в його душі горить любов до людей. Він продовжує працю над романом "В степах". Почав виїздити на Донбас, дозбирує матеріали.
Однієї такої мандрівки там і залишається. Збереглася облікова картка гірника червоноармійської шахти імені Димитрова. Основна професія: письменник, журналіст, працював за наймом збиральником породи.
Йому відводиться ще два місяці життя. Він поривається до своєї хатини, до свого села, до своїх людей, до рідної Крутоярівки на березі річечки Бик.
Він уже добрався до Слов'янки. А там уже й його село. Приліг на горбочку,.. Він помирав... Як раз їхав його рідний дядько. Підвів, поклав на віз. Він був ще живий.
"Весна не забарилася. Вдарило гарячим промінням сонце; задзеленчали струмки ярочками, переповнились балки водами, а вузенька степова річка В'юн розлилася лугами в безбережне море. Клекіт води, безперестанний шум вдень і вночі..."
Такі рядки в його романі "В степах". Вони приходили до нього, як мрія, як марево.
Весняного дня, 24 квітня 1947-го Сави Божка не стало.
Збіжить ще тринадцять років. За протестом прокурора Херсонської області у справі письменника було проведено додаткову перевірку висунутих проти нього звинувачень. Вони не підтвердилися. Не було "контрреволюційної діяльності". Та лейтенант держбезпеки, як і Його однодумці, знали, що чинять. Перед ними були свідомі українці. А їм належало вбити, та кращого;
Президія Херсонського обласного суду 24 серпня того ж року скасувала вирок "трійки".
Вірний друг юності Терень Масенко присвятить побратимові цілу поему:
А про тебе, мій лагідний Саво, Найдорожчу я пісню зложив:

Милий мрійник, безпечний юначе,

Жив для інших, мав добрую вдачу.

Не терпів у житті самоти.
Був у "Плузі", не входив у "Трактор",
І за чесний і смілий характер
Був потрапив - до Воркути.
Як печальні шляхи-завірюхи Нині в тужному серці збереш?.. Потім шлях, де проходив Толбухін: Ти солдатом ввійшов в Будапешт.

Забере Сава Божко свої печальні шляхи-завірюхи. Він назавжди знайде свій спочинок на горі, з якої виглядають усі видноколи Крутоярівки. І смуток та радощі проглядаються з його книг, і "В степу" найперш. Бо він вийшов з степу, повернувся у степ.

 © Володимр Заремба. З книги "Долі"

Епічність творів Сави Божка

Головна     Бібліотека Історичні статті  Голодомори на Павлоградщині  Письменники нашої Вкраїни Світлина   Постаті Знахідки  Регіон   Мегаліти Павлоградщини  Контакт