Головна     Книгозбірня Історичні статті  Голодомори на Павлоградщині  Письменники нашої Вкраїни   Постаті Знахідки  Регіон    Віхи історії   Мегаліти Павлоградщини  Московитський патріархат на Присамар'ї Нумізматика Гостьова книга ФорумКонтактАрхів   "РусскаЙА" культура

 

ГЛАДЧЕНКО Т. 1912 рік

Дружина отамана з дітьми 1916 рік.

Дружина Ганна разом с подругами.м. Новий Буг
  

      ГЛАДЧЕНКО Трифон Федорович (бл. 1890, хутір Чувиліна, нині у складі с. Сурсько-Михайлівки Солонянського району Дніпропетровської обл. — липень 1920, Катеринослав) — педагог, визначний діяч національно-визвольних змагань на Січеславщині, активіст Діївської «Просвіти».
Походив з родини заможного хуторянина Федора Гладченка і його дружини Марії. Окрім Трофима, у родині виростали брати Олександр, Іван та Никифор. (На батьківському подвір'їв Чувиліні зали-
шився жиги з родиною брат Іван; Олександр жив у сусідній Сурсько-Михайлівці: Никифор загинув на Першій світовій війні). Закінчивши школу, Гладченко. продовжив навчання в Миколаївській (за іншими даними в Новобузькій) вчительській семінарії. Вже годі почав писати вірші: «Мамо, люба, глянь, як сяють/ В небі зорі золоті..' То не зорі, а то душі/ Сяють душі то святі!»
     У вчительській семінарії в Новому Бузі (нині Миколаївська обл.), до речі, вчилися й інші січеславські просвітяни — Кузьма Корж. Пантелеймон Рибалка, котрі теж були родом з Сурсько-Михайлівки.
У Новому Бузі Гладченко познайомився з місцевою дівчиною Ганною Федорівною Грицевською (1893 — 1958), дочкою чоботаря. Перебралися на Катеринославщину. У них народилася донька Ніна (1912 — 1996) і син Анатолій (1913 — 1982). У зв'язку з появою дітей Гладченко. звертається у виші інстанції з проханням
дозволити йому скласти екстерном іспити за семінарію. Діставши дозвіл, склав іспити.
У 1912 керував драматичним гуртком у Діївці. «Дніпрові хвилі» у травні 1912 вмістили таку інформацію: «Українська вистава в с. ДієвцІ одбулася 20 мая в помешканні П. Наріжного по Головній вулиці. Ставили п'єсу «Розумний і дурень». Грали місцеві любителі під орудою Т. Гладченка...» («Дніпрові хвилі». — 1912. — № 10. — С. 158).
А 8 вересня того ж року гурток любителів драматичного мистецтва у с. Ді-ївка під орудою Гладченко ставив п'єсу «Бурлака». «У виставі брали участь деякі члени драматичної секції Мануйлівської «Просвіти». Вистава мала великий успіх, народу було багато». («Дніпрові хвилі».— 1912.—№ 17. — С. 239).
   Перед Першою світовою війною дістав призначення на посаду вчителя в сільській школі на Волині. У родинному архіві збереглося колективне фото з підписом на звороті: «г. Умань — Софіевка — Ца-рицьін сад. Работа по привнвкам. 2 іюня 1914 г.».
   З початком Першої світової війни (І914)Г. мобілізований до війська, де став поручиком. Його молода дружина з двома малюками на руках залишалася на Волині. Але німці наступали. І тоді дружина з дітьми, прихопивши ручну швейну машинку «Зінгер», яку перед тим купив їй чоловік у подарунок, повертається до Сурсько-Михайлівки.
   У ході національно-визвольних змагань 1917—1921 Г. став однією з найпомітніших постатей визвольного руху на СічеславшинІ, створив повстанський загін, осідок якого був у с. Сурсько-Михайлівка (нині Солонянського району).
У 1919 Г. підписується «Заступником отамана козачих повстанчих військ». Протягом півроку в загоні Г. перебував майбутній письменник Микола Мінько (1902 — 1937), який 9 грудня 1937, знаходячись під арештом у НКВС, свідчив у власноручних зізнаннях: «Вже в 1919 я був настільки войовничо настроєний, що вступив у партизанський загін, який боровся проти ДенікІна. Організовувався загін саме як партизанський, однак незабаром керівник його Гладченко на одній з тачанок встановив жовто-блакитний «стяг». Гладченко — петлюрівський отаман і його «по-братимчики» змогли в своїх авантюрницьких і контрреволюційних цілях використати великий соціальний рух. Мабуть, не дуже багато селян-бідняків, які боролися проти Денікіна, знали, що до «штабу» Гладченка приїздили інструктори від петлюрівського центру. У 1920 чимало повстанців вступило до лав Червоної Армії. Це сталося в с. Сурсько-Михайлівці. «Перейшов до червоних» і Гладченко. Однак дуже скоро він зрадив Червоній Армії, почав з невеличкою купкою бандитів грабувати села і навіть міста, убивати представників рад. влади. За цю бандитську діяльність він і був розстріляний ЧК. Я був у загоні... з середини літа 1919 до приходу Червоної Армії. Перебування в загоні зміцнило в мені націоналіста. Якщо в школі мені набивали голову націоналістичними ідеями, то в загоні мене навчили за ці націоналістичні ідеї боротися зі зброєю в руках (ба, які сволоти, за свою землю вчили боротися). Приховувати не стану: в той час я був так добре вишколений, що готовий би був боротися і проти радянської влади, якби зажадали мої вчителі».
   Заарештований письменник М. Мінько за тиждень до страти також свідчив: «Мушу слідству заявити про один уривок з розпочатого, але недописаного роману, надрукований у журналі «Зоря» в 1927 чи 1928 році — «Перед боєм».
     У цьому уривку я під виглядом червоних бійців змалював банду, в якій я перебував в 1919 і під виглядом начальника червоного загону змалював бандита Гладченка, назвавши його Гальченком. Для людей, які знали в чому справа, ясно було, що я в завуальованому вигляді ідеалізував на сторінках радянського часопису петлюрівського отамана. У 1927 — 1928 це легко було робити...»
зом з Мелашком, Дякієвською, Орельською та іншими. Тому не відповідає історичній дійсності сцена загибелі отамана, описана в новелі М. Сарми-Соколовського: «Вогонь ураз охопив солом'яну стріху. І коли вже дим був у хаті, Гладченко застрелив дружину і дуло маузера притулив до скроні...»
    А ось в якому вигляді збереглися події громадянської війни в родинних переказах. Ось що пише з Таврії онучка Г. — Олена Дмитрівна Ващенко {нар. 1930), посилаючись на спогади своєї бабусі Ганни: «Після окупації Катеринослава австро-німецькими військами (1918), Гладченко збирає в Сурсько-Михайлівці загін повстанців. Разом з Махном вони вибивають німців з Катеринослава. Махно присилає до нього повстанців з пропозицією об'єднатися. З такою ж пропозицією звертається до нього і С. Петлюра. Дідусь відмовляється. Вирує громадянська війна. В якийсь момент червоні умовляють діда прийняти командування загоном. Він погоджується, але через декілька днів залишає червоних, повертається у своє село і знову збирає хлопців. Промовляє свою славетну фразу: «Білих треба бити, поки не почервоніють, а червоних поки — не порозумнішають». Що він успішно і робить. На нього розпочинається полювання. По бур'янах ховається бабуся Галя з малими дітьми. Бо біжать хлопці зі словами: «Галю, тікай, червоні йдуть! Галю, тікай—білі йдуть!» ( і це на своїй споконвічній землі, потом политою) І Галя, вхопивши вже трьох дітей (третім народився син Славко), тікає. А через деякий час влітає отаман Трифон з загоном і кричить: «Де мої діти? Шукайте, хлопці!» І хлопці приводять перелякану Галю і дітей.
     Але дідусь відчував, що коло звужується. Якось у двері постукали. Трифон сидів з дітьми на колінах. Увійшов невеликого зросту рудий чоловік. Обдивився навколо — бідність, малі діти. І все розповів. Його послали вбити грізного Трифона. Забрали хлопці посланця і розстріляли, а на стіл Трифонові лягли його наган, запальничка. Тоді зібрав Трифон загін і сказав: «Хлопці, йдемо в глибоке підпілля. Розсіюйтесь. Покличу — прийдете». Сам він з родиною подався з села. Харчувалися тим, що траплялося по дорозі. Переховувалися. Так тривало, поки тепло було. А як настали холоди, повернулися. Через деякий час дідуся взяли вдома, і розстріляли в Катеринославській тюрмі.
1920 рік. Зібралися хлопці з колишнього загону Г. і збудували його вдові в Сурсько-Михайлівці добру хату. У 1921 помирає в голод найменший їхній син Славко. І вдова Г, щоб врятувати дітей, одружується мірошником Сергієм Фроловичем Мироновим».
     У подружжя Гладченків було троє дітей. Ніна (1912 — 1996) до виходу на пенсію в 1967 працювала старшою медсестрою в дніпропетровській 5-й міській лікарні, потім переїхала на Херсонщину, де й померла. Ще одна дитина Славко помер в дитинстві в 1921.
   Гладченко Анатолій Трифонович, син отамана, народився 28 вересня 1913. Після закінчення фельдшерсько-акушерської школи в Миколаєві поїхав на Далекий Схід, працював по боротьбі з неписьменністю і вчився в Хабаровському медінституті (лікувальний факультет), який закінчив у 1940. Чому він забився аж так далеко — пояснювати не треба: на Україні йому було заборонено вчитися.
Працював лікарем на Далекому Сході, пройшов усю війну 1941 — 1945, повернувся капітаном. У Дніпропетровську під керівництвом проф. Т.Є. Гнилорибова захистив кандидатську дисертацію і працював обласним хірургом. Завідував кафедрою в Івано-Франківську, очолював кафедру хірургії в Благовіщенському медінституті.
    У 1964 в Дніпропетровську відкривається інститут гастроентерології і вже наступного року А. Гладченко приходить працювати туди. З вересня 1965 по липень 1968 він — старший науковий співробітник відділення печінки і підшлункової залози. В 1966 — 1967 протягом чотирьох місяців виконував обов'язки заступника директора інституту з науки. У липні 1968 розрахувався з інституту. Вийшовши на пенсію, оселився в с. Рибальче Херсонської обл. на березі Дніпра. Там і помер у 1982. Син Анатолія Юрій працює лікарем у Петербурзі, другий син Володимир живе в Дніпропетровську. Його син Євген Володимирович Гладченко є правнуком отамана Трифона Гладченко.
Після загибелі Гладченка його дружина Ганна Федорівна вдруге одружилася з С. Ф. Мироновим (пом. 1942), в шлюбі з яким мала двох синів: Олексія (1923 --- 1971) та Володимира (1925 — 1942). Олексій працював лікарем, Володимир Миронов під час окупації займався антифашистською діяльністю (порізав пази на ДЕВЗі) і був закатований фашистами.
      Серед відомих нам осіб, які булизвинувачені в приналежності до повстанського загону Гладченко. й репресовані в 1930-х, -— письменник Микола Мінько і кооператор Тихон Наріжний.
Інформацією про родину Г. з нами поділилися дружина Олексія Миронова кандидат медичних наук Ганна Кирилів-на Дідко і онучка Г. — Олена Дмитрівна Ващенко.

Літ.: Отчет Екатеринославской губер-нскоії чрезвьічайной комиссии с 1 января 1920 і\ по 1 ноября 1921 г. — Дніпропетровськ., 1994. — С. 155 — 159; Сарми-Соколовськин Микола. Отаман Трифон Гладченко // Літературна Україна. — 2000. — Листопад.

 

Микола Чабан

Hosted by uCoz