Переяславський отаман Чорний (Гаврило Куреда)

     Минуло понад 80 років від тих славних, а водночас і трагічних подій, що увійшли в історію під назвою "Українська національна революція". Майже не залишилося свідків, а в пам'яті народній стерлися імена тих, хто без жалю віддавав свої молоді життя за рідний край, за його волю. Повертаємо Батьківщині ще одне несправедливо забуте ім'я - переяславського отамана Чорного.
Червоною ниткою через усю слідчу справу № 2575, яка зберігається в Центральному державному архіві громадських об'єднань України, проходить мотив збройної боротьби за відновлення національних прав українського народу.
    Справжнє прізвище отамана - Куреда Гаврило Тарасович. Народився він 25 березня 1897 р. в с. Борисівці Переяславського повіту Полтавської губернії (нині Київська область). Батько - за професією дорожній майстер; мати куховарила у пана. Гаврило Куреда здобув освіту: закінчив Переяславську гімназію. Екстерном здав екзамени на вчителя. Та Перша світова війна внесла суттєві корективи в його біографію - він був мобілізований до російської армії. Служив старшим писарем 74-го Нереського полку. Наприкінці літа 1917 р. у званні прапорщика-кавалериста закінчив Костянтинівське військове училище. За власним бажанням був направлений до 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького, розквартированого в Луцьких казармах Києва. "За перший рік революції, - згадував Гаврило Куреда, - мені пощастило прочитати багато українських книг. З них я взнав, що я українець... Взнав, хто наші вороги, хто нищив українську літературу, хто змусив Україну називатися Малоросією, а нас - малоросами. У мене як українця запалало серце вогнем: я вирішив стати на допомогу своїй національності й своєму народу".
Так неслава української нації, кривди, завдані їй, змусили молодого переяславського вчителя Гаврила Куреду вступити до українського війська. В Армії УНР (із перервами) він проходив службу до січня 1919 року... Та хвороба змусила Куреду демобілізувагися.
     Влітку 1919-го його, як офіцера, мобілізували в Добровольчу армію. "Будучи націоналістом, - згадував пізніше Куреда, - я почав приглядатися до денікІнського руху і ставлення денікінських офіцерів до українського народу... Перший час, коли денікінці вступили у Переяслав, то (ними) навіть поширювалася брошурка, що Україні дається федерація, але після того, як у Києві зустрілись дві армії - денікінська і петлюрівська - і почали битися, і коли Денікін побив, то вже І розмовляти було неможливо про Україну Українське офіцерство, побачивши таке ставлення до українського народу і, зокрема, до тих офіцерів, які розмовляли українською мовою, один за одним почали розходитися по домівках".
    А Куреда, обурений шовіністичним ставленням білокацапської влади до українського народу та його мови, разом з іншими офіцерами-українцями створив підпільну організацію у Добровольчій армії."Як ідейний і чесний націоналіст, - говорив він, - я захищав не тільки свою національність, доводилось боронити права й інших націй, наприклад, єврейської... Я ж чесний націоналіст і прихильник інших націй... Як ідейний захисник своєї національності і прихильник ідейних людей інших націй, - продовжував він, - я повинен від чистого серця сказати, що коли ускочили до Переяслава денікінці і накинулись на єврейське населення, то я страждав душею... і скільки міг, допомагав їм (тобто євреям). Я був самий лютий ворог денікінської влади тому, що допускалися звірства над національностями". Довідавшись про єврейський погром, вчинений денікінцями у Фастові, Куреда дезертирував із Добровольчої армії і пішов, як він сам зазначав, "куди очі дивляться, оплакуючи долю своєї і єврейської національності".
    Як не згадати тут позицію ідеолога українського націоналізму Миколи Міхновського, який вважав, що треба однаково засуджувати і тих, хто закликає громити євреїв тільки тому, що вони євреї, і тих, хто вимагає безкарності євреїв-експлуататорів на тій лише підставі, що вони євреї.
У селі Тернівці Єлисаветградського повіту Херсонської губернії Гаврило Куреда приєднався до повстанчого загону, який воював проти Добровольчої армії. 8 січня 1920 р. в с. ОлексІївці повстанці були розбиті в бою. Вже 27 січня Куреда нелегально повертається додому. Переховуючись, спостерігав, як московська(на цей раз вже червона) влада ставиться до офіцерства і до українського народу." Коли соввлада прийшла, - зазначав він, - то обіцяла Україні федерацію. На папері все було добре, а на ділі - нічого".
  До продовження боротьби Куреду спонукав товариш Стефан ОвдІєнко. Він сказав: "Мабуть, доведеться нам весь час тільки й читати про федерацію, а права українського народу задовільнені не будуть. Ми ж націоналісти. Отже, повинні захищати свою націю в цей гарячий час..." Овдієнко повідомив, що під селом Хоцьками збираються повстанці, щоб "стати на захист своєї національності". І Гаврило Куреда у травні 1920 р. знову став на круту повстанську стежку: в загоні отамана Сергія Удода, який виступав під суто національними гаслами, Куреда очолив курінь. Тоді ж і одержав нове ім'я - Чорний.
   Після успішного нападу куреня Чорного на комуністичний загін відбулося переобрання отамана і старшини. "Всі козаки і старшини одноголосно закричали, що хочуть отаманом Чорного". Куреда довго відмовлявся, та, врешті, мусив прийняти від Сергія Удода загін у складі п'ятдесяти козаків, що мав на озброєнні лише один кулемет системи "Кольт". Це сталося в перших числах червня 1920 року.
Новий отаман відразу скликав раду і попередив, що тих, хто грабуватиме євреїв, буде розстрілювати особисто. "Це стосується і рядових козаків, і старшин", - заявив отаман.
Як свідчить більшовицький документ, загін Чорного у серпні 1920 р. нараховував вже 200 бійців і діяв у Золотоніському повіті Полтавської губернії. Ворог зазначав: "Действуя налетами исключительно в ночное время, бандьі зти под кличкой отрядов Лашуна и Черного иногда производят на местах серьезную разруху, терроризируя население убийствами отдельньїх личностей, тормозя транспорт и прерьівая порчей телефонов под-час всякую связь с уездом".
     У вересні 1920-го отаман Чорний на чолі відділу в п'ятсот козаків продовжував бої проти підсиленого Пирятинського червоноармійського загону. Під час одного з боїв Чорний захопив великі трофеї і полонених. З полоненими отаман завжди обходився гуманно - і на цей раз поранених червоноармійців перев'язали та відпустили. (отакі ми бачимо повстанці)
     Насувалася зима - несприятливий час для повстанців, і Чорний змушений був невдовзі відпустити частину козаків на зимові квартири... У квітні 1921-го, коли зазеленіли ліси, Чорний почав збільшувати свій загін: на оголошену ним збірку прийшло близько ста козаків. Саме в цей час в с. Хоцьки в'їхала рота для відновлення зв'язку між більшовицькими установами. Напад на неї був настільки несподіваним, що рота майже без бою здалася в полон... Телеграфістів взяли з собою в ліс і судили... Врешті, їх відпустили. Та ще й галушками на дорогу нагодували.
    Гуманізм до ворога обернувся новими українськими жертвами: врятовані отаманом червоноармІйці-телеграфісти виказали повстанців, і вже наступного дня під Городищем загін Чорного атакували два ескадрони кавалерії так зв. 1-ї Української червоноармійської дивізії та червона частина з Переяслава. Чорний втратив чотирьох козаків убитими, кулемет "Максим" і всі трофеї...
Арештували його на одній із київських вулиць в ніч на 21 серпня 1922 року... "Обвинувачувальний висновок" Куреді та його побратимам висунули лише через рік - 15 вересня 1923 р. Цитую уривок: "Из обстоятельств сего дела установлено следующее: в має 1920 г. Куреда становится во главе организуемой им бандьі, ставя себе целью вооруженную борьбу с советской властью в пользу Петлюрьі, оперируя в Переяславском, Пирятинском и Золотоношском уездах на Левобережье и в Киевском и Черкасском уездах Киевской губернии под кличкой атамана Черного..."
    14 грудня 1923 року відбулася Надзвичайна сесія Харківського губсуду. Відповідаючи на запитання, що його (Куреду) змусило "пойти в банду", отаман відповів: "Місцева влада страшно переслідувала тоді офіцерів і мене як українця". На питання: "Вьі говорите, что Вас и как украинца преследовали?" - Куреда відповів: "Так, в той час українців переслідували. Я не знаю, як у центрі, а у нас насміхались, і мені було кривдно". В останньому слові отаман Чорний сказав, що він був революціонером І весь час працював для селянства. 15 грудня 1923 року о 1 годині 45 хвилин суд постановив смертний вирок Гаврилові Куреді І чотирьом його побратимам: Петрові Петію, Мусію
Кирсенку, Григорію Різнику й Андрію Бубницькому. Та рішенням від 10 січня 1924 року Президія так званого Всеукраїнського виконавчого комітету замінила їм розстріл десятирічним ув'язненням "із суворою ізоляцією".
   Жест ВУЦВК не був актом милосердя. Антиукраїнська влада керувалася прагматичними міркуваннями. А момент вимагав нейтралізації могутньої української національно-визвольної ідеї, що пробудилася з летаргічного сну. Не випадково XII з'їзд ВКП(б) був присвячений розглядові національного питання в СовєтськІй Расєі. "З'їзд, що відбувся 17 - 25 квітня 1923 року, - зазначав один із дослідників біографії отамана Чорного Григорій Гребенюк, - ухвалив суто макіавеллівську, фарисейську, як і всямосковськаолітика щодо поневолених націй, резолюцію. В ній було вказано на "кичливо-пренебрежительное отношение "русскіх" чиновников к нуждам и потребностям национальньїх республик. В зтих условиях разговорьі о преимуществах "русской" культурьі и вьідвижение положення о неизбежности победьі более вьісокой русской культурьі над культурами более отстальїх народов (украинской, азербайджанской, узбекской, киргизской и прочих) являются не чем иньїм, как попьіткой закрепить господство великорусской национальности. Сьезд рекомендует членам партии добиться того, чтобьі органьї национальньїх республик и областей строились по преимуществу из людей местньїх, знающих язьік, бьіт, нравьі и обьічаи соответствуюших народов..."
Дотримуючись своєї сатанинсько-єзуїтської політики обіцяти на папері все, імперська Московія вирішила продемонструвати лояльність до свого ідейного ворога - українського національно-визвольного руху. Іншими словами, це був юдин поцілунок споконвічного ворога... Раніше чи пізніше всі "помилувані" розстрілювались або ж вмирали від набутих у катівнях хвороб".
    Отож, у вересні 1925 року смертельно хворого на сухоти отамана Чорного випустили з в'язниці, а 23 жовтня 1926-го він - не доживши до тридцяти років - помер. Поховано його на кладовищі в рідній БорисІвці (зараз у межах Переяслава-Хмельницького).
     Як склалися долі рідних отамана? Матір - Марія Романівна - померла ще під час перебування сина у в'язниці, батько - Тарас ОвсІйович - загинув у 1933 році під час Голодомору. Тоді ж від голоду померли отаманова сестра Євдокія, її чоловік та двоє їхніх дітей. Ще двоє залишились круглими сиротами. А в сестри Варвари від голоду загинуло шестеро дітей.
    Не зміг повернутися в окуповану Україну з Аргентини, куди поїхав на заробітки ще 1907 року, старший брат отамана Василь. Він помер на 101-му році життя, у 1987-му, залишивши по собі шестеро дітей - "розбудовувати Аргентину".
    Олександр Куреда все своє життя жив під дамокловим мечем - влада не забула, що він брат "петлюрівського отамана". Що цікаво: коли в 1934 р. Олександр перебував на межі арешту, за нього вступилися переяславські євреї, які не забули доброго до них ставлення отамана Чорного...
Чи залишив отаман по собі нащадків?
     Так, у нього був незаконнонароджений син Федір від селянки Варвари з с. Дем'янців. Він носив прізвище "Курилко". Офіцер савєтськаї армії Федір Артемович Курилко знав про таємницю свого народження...
  Племінниця отамана Елеонора Донець, яка на моє прохання написала те, що знала про історію своєї родини, зазначила насамкінець: "Гаврило Куреда був розумною і порядною людиною. Таких людей в Україні нищили протягом 350 років. От тепер й "маємо те, що маємо".
    Непростим виявився шлях українського вчителя-отамана з Переяславщини до усвідомлення української національної ідеї. Благородний козак Гаврило Куреда подолав шлях і пізнав ідею. Його ім'я повинно навічно закарбуватися в серцях вдячних нащадків. Та і тих, кому він рятував життя.

Роман Коваль