Викорінення

Заради виходу цієї праці в світ з Автором об'єднали свої зусилля упорядники: голова Павлоградського міського Товариства "Просвіта" Микола Федорович Пономаренко, громадський редактор Вісника Спілки Українських організацій Західного Донбасу "Самарська паланка" Леонід Романюк, голова Історичного клубу "Червона калина" Людмила Павлівна Бойко, багато інших патріотів України та краю.

Сподіваємося, що ця жорстока, правдива книга стане в пригоді всім, хто вивчає дійсну історію українського народу. Віримо, що ця брошюра - лише перша ластівка з низки наступних праць шановного Автора.

Усі права застережені. Повне або часткове відтворення чи розмножен-ня будь-яким чином матеріалів видання допускається лише з письмової згоди Автора. Автор не несе відповідальності за можливі матеріальні або моральні збитки від використання вміщенної інформації.

Іванченко Борис Павлович, автор.
Пономаренко Микола Федорович, упорядкування
Романюк Леонід Васильович,
редагування та виконання ориґінал-макету

м. Павлоград Дніпропетровської області, Україна. Березень 2003 р.

"ГЕНОЦИД (от греч. genos - род, племя и лат. caedo - убиваю), одно из тягчайших преступлений против человечества, истребле-ние отд. групп населения по расовым, нац., этнич. или религ. при-знакам, а также умышленное создание жизненных условий, рас-считанных на полное или частичное физич. Уничтожение этих групп, равно как и меры по предотвращению деторождения в их среде (биол. Г.). Такие преступления совершались в массовых масштабах гитлеровцами во время 2-й мир. Войны, особенно про-тив слав. и евр. населения. Преступления Г. против кампучийского народа совершала в период своего антинародного правления преступная клика Пол Пота и Иенг Сари. Г. являются нек-рые ак-ты апартеида. Междунар. конвенция "О предупреждении преступ-ления геноцида и наказании за него" (1948) устанавливает между-нар. уголов. ответственность лиц, виновных в совершении Г."
(СОВЕТСКИЙ ЭНЦИКЛОПЕДИЧЕСКИЙ СЛОВАРЬ. М., "Советская энциклопедия", 1985)
***
За переписом населення в СССР 1929 року налічувалось: "русскіх - 77 млн. 791 тисяча… украінцев - 81 млн. 195 тисяч".
"На вєлікой стройкє".
Пособіє для політобразованія, Лєнінград, 1931

Це, звичайно, без урахування Західної України, Буковини і Закарпаття.

За переписом населення в СССР 1979 року налічувалось: "русскіх - 137 млн. 397 тисяч… украінцев - 42 млн. 347 тисяч".
("Насєлєніє СССР". М., Політіздат, 1983

Це вже з урахуванням приєднаних у 1939 році західноукраїнців.
***
"…Безжалостная борьба происходит между крестьянством и нашим Правительством. Это борьба не на жизнь, а на смерть. Этот год был годом проверки нашей силы и их выдержки.
Необходим был голод, чтобы показать им, кто здесь хозяин. Это стоило миллионы жертв, но колхозная система должна остаться здесь навеки. Мы выиграли войну…"

Мендель Хатаєвич, перший секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У, секретар ЦК КП(б)У.

ЗМІСТ:

4 -го квітня 1918 року нарком РСФРР з питань національно-стей Й. Сталін у бесіді з головою Центрвиконкому Раддепу ("ЦИК Совдепа") України В. Затонським сказав наступне: "…Достаточно поиграли в Правительство и Республику, пора бросать игру". І "правітєльство УСРР" привезли з Таганрога до Мос-кви, де відбувся перший з'їзд більшовиків України.
І де скінчилася "незалежність" українських комуністів…

   В середині ХХ століття планета була охоплена полум'ям другої світової війни. Під різними приводами, через різні причини 61 дер-жава або 80 відсотків населення Землі перебували у стані воєнних дій або дотичної участі у військових процесах. Безпосередню участь у бо-ях брали 110 мільйонів людей, де, за офіційною статистикою, кожний другий - загинув.
СРСР вів війну з Німеччиною 1418 діб. Активні бойові дії провади-лися на протязі 1320 діб.
Було використано до 153 тисяч гармат і мінометів; 15,5 тисячі тан-ків, самохідних артилерійських установок і штурмових гармат.
     На велетенському просторі від Чорного моря до Заполяр'я 1418 днів та ночей палав вогонь небачених в історії людства битв. Оборона Києва, оборона Ленінграда, Сталінградська битва, Курсько-Орловська дуга, Корсунь-Шевченківська операція, штурм Кеніґсберґа, форсування Дніпра, Вісли, Одера, штурм Берліна…
      Тисячі героїв повторили подвиг нашого земляка Олександра Матросова, 600 радянських льотчиків повторили подвиг Ґастелло. Понад 450 військових льотчиків здійснили повітряний таран. Горіла земля під ногами окупантів у Білорусі, в Прибалтиці, на Північнім Кавказі і в Криму, від Одеських катакомб до древніх Карпат. Відважно й мужньо били-ся народні месники України. Тільки у радянських партизанських заго-нах та підпіллі героїчно боролися з фашистами понад 600 тис. чоловік.
   Вдячна Україна на полях битв поставила понад 27 тисяч пам'ятників. До 50 тисяч братських могил ніколи не заростуть народні стежини.
  Втрати СРСР у другій світовій війні склали 26 мільйонів людей - саме таку цифру назвав член Політбюро ЦК КПРС, екс-міністр інозем-них справ СРСР, тепер - Президент Ґрузії, Едуард Шеварднадзе.
    Під час війни СРСР зазнав страшенної матеріальної шкоди у розмі-рі 679 мільярдів радянських рублів, що за тих часів були цілком адек-ватні американському долару. З цієї шкоди частка України склала 285 мільярдів рублів.
    У другій світовій війні українців загинуло: 6 мільйонів чоловік на фронтах у боях з ворогом; 5 мільйонів чоловік мирних жителів, знище-них фашистами на тимчасово окупованих землях; 2,5 мільйона юнаків та дівчат вивезено на роботи до Німеччини, - разом 13,5 мільйона.
    На терені України фашисти створили 230 концентраційних таборів. 250 сіл було спалено разом з жителями, зруйновано 714 міст і селищ, 28 тисяч сел, розграбовано і зруйновано 32 тисячі шкіл. Все це - під час військових дій, що тривали в Україні 40 місяців.
     За Україну билися 30 загальновійськових армій, 10 танкових і 7 повітряних армій, 8 кавалерійських корпусів, 8 з 10 ґвардійських армій. Ці велетенські сили билися з ворогом, бо була війна. Ці неймовір-ні жертви принесені на вівтар Перемоги у Великій Вітчизняній війні народу проти фашистських аґресорів, - у ІІ Світовій війні…
       В 1993 році, виступаючи на науковій конференції, присвяченій 60-літтю Голодомору, Президент України Л. Кравчук (колишній ІІ секретар ЦК Комуністичної партії України), сказав:
"…Внаслідок голоду 1932-1933 років КОЖНИЙ П'ЯТИЙ УМЕР в Україні. А взагалі - від 8 до 11 мільйонів чоловік. Також штучним го-лодомором в 1921-му та 1947-му роках померло до 5 мільйонів чоловік. Виходить, що тільки від голоду, без урахування двох світових воєн і громадянської війни, в Україні загинуло до 15 мільйонів чоловік".
    У лютому 1995 року Голова Української правової фундації, народний депутат Сергій Головатий, виступаючи у Страсбурзі на сесії Парламентської Асамблеї Європи, сказав:
"… В Україні політика ґеноциду дуже добре відома через штучний голод, організований московським режимом у 1932-1933 роках на українській землі, коли понад 10 мільйонів українців померло".
Берімо до уваги, що до території УРСР, де відбувалися події 1932-33 р.р., ще не входили втрачені Україною через більшовиків у 1918 ро-ці терени Закарпаття, Буковини, Західної Бесарабії, Західної України. І ще вкрай необхідно зважати на дані перепису в СРСР 1929 року, де чорним по білому написано: проживало "… украінцев - 81 мільйон 195 тисяч". Отже, якщо брати до рахунку, що голодомори були органі-зовані і в Україні, і ПО ВСІХ ТЕРЕНАХ КОМПАКТНОГО ПРОЖИВАННЯ УКРАЇНЦІВ; якщо вірити відсоткам: "кожний п'ятий", наведеним Л. Кравчуком - а даним колишнього ІІ секретаря з ідеології ЦК КПУ особисто я схильний вірити, - тоді тільки внаслідок геноциду українсь-кого народу, організованого шляхом голодомору московсько-більшови-цьким режимом і тільки в 1932-33 р.р. загинуло страшною смертю: 81.195.000 : 5 = 16.239.000 українців в СРСР. І це не рахуючи вбитих у першу світову 1914-1918 р.р., розстріляних, закатованих, висланих у громадянську 1918-1921 р.р. та за національно-визвольну боротьбу 1921-1991 р.р. І так далі, далі, далі - дотепер…
     На вічну пам'ять Героям і Мученикам - присвячуємо.

РОЗДІЛ І.

        Голодомори, поруч із репресіями та безліччю інших форм примусу, не-справедливості, зловживання владою, фізичного, матеріального і мо-рального переступництва, є - не більше, не менше - складовою біль-шовицької політики. З 1918-го по 1948-й - етапи борні українського на-роду за свою незалежну державу вінчали організовані займанцями
Голодомори.
Не здобувши широкого визнання і підтримки комуністичній ідеології, більшовики для утримання влади вдалися до обдурювання, підступів, сили. І, як це не прикро визнавати прихильникам комуністичних ідей, початок всьому цьому насильству і аморальності поклав В.І.Ленін.
У своїх спогадах "Ґод борьби" Євгенія Бош приводить обурену репліку Леніна на одному із засідань Раднаркому РСФРР 1918 року:
"- В Пітєрє рабочіє ґолодают, а товаріщ Бош сообщаєт, что на Украіне єдят бєлий хлєб с маслом!"
Саме наявність отієї української білої паляниці, та ще й з маслом, ук-раїнських матеріальних ресурсів, постала правдивою причиною всіх подій, про які ітиметься нижче.
     Зі спогадів члена КПРС з 1919 року, персонального пенсіонера СРСР Л. Ємельянової:
"…Після ВИЗВОЛЕННЯ (!!! - Ред.) частини України, Центральний Ко-мітет Комуністичної партії поставив перед українськими товаришами завдання: доставити Півночі до 1 червня (1919) 80 МІЛЬЙОНІВ пудів (4 мільйони 908 тисяч ТОНН! - Ред) хліба. В одній із записок про ЗАГО-ТІВЛЮ хліба на Україні В. Ленін писав: "Єслі нє подвєзьотє до 1.V, ілі 1.VI. - ми всє пропадьом здєсь!" (В.І. Лєнін, ПСС, т. 50, стр.269-270).
   На Павлоградщину був прикомандирований до повітового продоволь-чого комітету ЗАГІН МАТРОСІВ. Павлоградці ГАРЯЧЕ ВІДГУНУЛИСЬ (Ще б пак! - Ред.) на заклик партії допомогти голодній Півночі.
…Це було взимку 1919 року. За завданням повітового комітету партії і виконкому Ради робітничих і солдатських депутатів на ЗАГОТІВЛЮ ХЛІБА в повіт виїхало декілька продзагонів, керованих комуністами і комсомольцями. Наступного дня в повітовому комітеті пролунав теле-фонний дзвінок:
"Зустрічайте обоз з хлібом"…
     Коли представники комітету партії і виконкому вийшли на шосе, що вело на хутори (тепер - дорога на селище "40 років Жовтня"), всі були здивовані тим, що на санях обозу не видно людей. Коли обоз наблизився, зустрічаючі побачили картину: на санях лежали трупи тих, хто поїхав учора на ХЛІБОЗАГОТІВЛЮ, з розпореними животами, наповненими зерном. Серед загиблих був і повітовий продкомісар Волґін".
(Газета "Світло Жовтня", 4 вересня 1977 року).
   Марксова теорія боротьби класів в умовах більшовицької партійної диктатури, якою була підмінена широко обіцяна диктатура пролетаріа-ту, давала можливість більшовикам оголошувати класовим ворогом будь-кого, хто так чи інакше не влаштовував цю диктатуру. А класовий ворог підлягав знищенню. До класових ворогів зараховували всіх, хто не був пролетарем або сільським бідняком.
Ось як пропонував визначати класових ворогів голова Надзвичайної Комісії (ЧК) міста Києва Н. Лаціс в газеті "Красный террор" за 1 листо-пада 1918 року: "Не шукайте у справі звинувачень: повстав він проти Рад зі зброєю в руках чи словесно. Перш за все ви повинні його запитати, до якого класу він належить, якого він поход-ження, яка його освіта і яка його професія. …Відповіді на ці питання і повинні розв'язати долю звинувачуваного."
     То ж не дивно, що Ленін основну масу селянства, і саме працюючого, заможного селянства, оголосив куркулями, більше того - КЛАСОМ куркулів. Ось вам ідейно-теоретична підкладка всіх наступних жахів, які довелося пізнати споконвічному годувальнику народу - селянинові.
Дехто схильний розглядати вилучення продуктів у селян як виму-шений захід і лише як засіб нагодувати голодний центр. Якби ж то так! Для чого ж тоді репресії проти тих, хто мав би годувати тебе і далі?
Ні! Ленін вирішував питання комплексно: і центр нагодувати, і пара-лельно з цим, знищити селянство як носія, за тим же Леніним, "дрібно-буржуазної ідеології". Репресії і голод покликані були найактивніших (розумій - найпрацьовитіших) знищити, а решту перетворити на покір-них кріпаків.
        В Україні голодомором вирішували більш широке питання: вбити будь-яке прагнення до незалежності, тобто його носіїв , і в першу чергу - закорінене в рідну землю селянство та закорінену в рідний народ інтеліґенцію.
Більшовицьке керівництво розуміло, що без України радянській Росії довго не втриматись. Їм добре були відомі слова Бісмарка:
"…Завдяки багатству України Росія стала тим, чим вона є. Потужність Росії може бути підірвана лише відокремленням від неї України". Соратник М.Грушевського, академік Степан Рудницький, національну незалежність України пов'язує з вирішенням національних питань у Єв-ропі: "Незалежна, демократична Україна - не внутрішня справа ук-раїнського народу, а й суттєві умови миру і безпеки народів, про-ґрес людської цивілізації… Свобода України - це свобода Росії". Та повернімося до історії. Росія вимагала: хліба! хліба! хліба! 13 квітня 1919 року на засіданні ЦК РКП(б) заслухали Цюрупу про стан з продовольством у Республіці. Він запропонував для покращення стану забезпечення хлібом провести "спеціальну роботу в Україні". Його підтримав Камєнєв.
       Ленін вважає: для того, щоб прожити до нового врожаю, потрібно 24 млн. пудів (1.472.400 тон). Потрібно звернути увагу на Україну. Сталін пропонує відправити весь апарат Наркомпроду в Україну, на заготівлю:
- перенести центр ваги роботи в Україну;
- ввести тверду людину, центровика в уряд України.
Персонально з ЦК відправляються в Україну Камєнєв і Муранов. Окрім того, в Україну їдуть Іоффе, Ройзман, Зорін, Дудкін, М'ясков і Геллер.
(с.143-144. "Известия ЦК КПСС", №12,1989 р.)
      А 23 квітня Політбюро п.14 протоколу постановило: "Доручити Камєнєву взяти на себе керівництво З ВИЛУЧЕННЯ З УКРАЇНИ ВІЙСЬКОВОГО МАЙНА згідно вказівки ЦУСА. Повідомте про це Ра-ковського як про директиву ЦК КП(б)У". В липні 1918 р. на мітингу в Симонівському підрайоні Москви В. Ленін говорить про НЕОБХІДНІСТЬ громадянської війни і закликає московський пролетаріат до боротьби з: контрреволюційними силами, голод-ом, державною розрухою. "Громадянська війна сьогодні - це священна війна робочого класу проти експлуататорів".
("Известия ЦК КПСС" №5, 1989 р. С.141.)
     Ленін вже визначив, хто класовий ворог на селі, у виступі 29.04.1918 р. на ВЦВК: "…Мєлкіє хозяйчікі, мєлкіє собствєннікі, нам с етімі собствєннічкамі, с хозяйчікамі придьоться вєсті самую рєши-тєльную, беспощадную борьбу"... Це була генеральна настанова на всі роки правління ВКП(б) - КПРС. Це стало однією з причин без-славної кончини ВКП(б) - КПРС у 90-х р.р. ХХ ст. Слід відзначити дискримінаційне відношення більшовиків до селян під час виборів до Рад. Так, представництво робітників до вищого законо-давчого органу становило 1 від 25 тисяч, а один селянський депутат обирався від 125 тисяч. Тобто, співвідношення складало 1:5. Ленін офіційно заклав перший камінь розбрату між громадянами СРСР. Таку собі міну уповільненої дії - політичну нерівноправність і перевагу робітників над селянами, робітничого класу над колгоспника-ми, за єдиної комуністичної партії. Про який "братній союз робітників і селян" могла йти мова?
    Розпочалося систематичне поетапне знищення більшовиками селян-ства - своїх союзників у боротьбі проти поміщиків. При цьому Ленін вважав 60% українців "куркулями". Ось періоди знищення "куркулів" в Україні:
- за 1918 рік кількість "куркульських господарств"
зменшилась на 2/3, конфісковано землі 50 млн. десятин,
- в 1920 році "куркулів" залишилось близько 1 млн.,
- в 1923 році в Україні було покінчено з "куркульством".
    Між останніми двома пунктами цього мартирологу були роки 1921-22-й - ґенеральна репетиція голодоморів в Україні! За союзників у боротьбі з "куркулями" Ленін брав "дно" сільської грома-ди, позаяк іншої опори більшовики на селі не мали. Своїми декре-тами від 27 травня 1918 і 6 січня 1919 років більшовики дали право сільській бідноті об'єднюватись у боротьбі проти "куркулів", створювати продзагони. Так більшовики руками бідноти розв'язали збройну боротьбу в українських селах, в кожному з яких лилася кров. А продзагони відвантажували зерно в Росію.

РОЗДІЛ ІІ.

Саме в цей час письменник В. Короленко пише Наркому "просвєщєнія" Луначарському свої відверті пророчі листи: "В ваших официозах царст-вует внутреннее благополучие в то время, когда люди слепо "бредут врозь" от голоду. Провозглашаются победы коммунизма в украинской деревне в то время, когда сельская Украина кипит ненавистью и гне-вом, и чрезвычайки расстреливают деревенских заложников. В городах начался голод, идет грозная зима, а вы заботитесь … о фальси-фикации мнения пролетариата!". І ще: "…Политических революций было много, социальной не было ещё ни одной. Вы являете первый опыт введения социализма посред-ством подавления свободы… Не желал бы быть пророком, но сердце сжимается предчувствием, что мы только у порога бедствий, перед которыми померкнет все, что мы испытываем теперь".

Передчуття не підмануло письменника…
Повстансько-партизанський рух налякав Леніна: це свідчило, що укра-їнське селянство відкидає московсько-харківську окупаційну владу. У зведенні №113 Інформаційного відділу ЦК КПУ від 13.08.1920 року членів ЦК повідомлялося: "Общее положение на местах. …Екатерино-слав. Улучшение, о котором сообщалось в сводке на прошлой неделе, оказалось только внешним. Было разбито несколько бандитских отря-дов, но не уничтожено… Почти повсеместно бандитизм начинает при-нимать петлюровскую окраску. Чувствуется связь и организованность, чего не наблюдалось раньше".
"Петлюровская окраска" - це дуже важливий момент. Якщо махновщина була носієм, переважно, анархо-комуністичних ідей, то петлюрівська ідеологія - суто українська, націоналістична, самостійницька. Отже, боротьба селянина ЗА СВОЄ масово перетворюється у бороть-бу ЗА УКРАЇНУ, боротьбу національно-визвольну.
Такий собі Н. Какурін, у статті "Організация борьби с бандітізмом", (журнал "Воєнная наука і революция", 1922, кн.1. С.93), науково обґрунтовує ідею тогочасної окупації України вйськами РСФРР: "Наши военные действия этого периода можно уподобить борьбе льва с тучей комаров: удар лапы льва либо рассеивал тучу без особого вреда для неё, либо приходился впустую, а туча собиралась в другом месте. Постепенно начало создаваться представление, что кроме очистки тех или иных районов от бандитов, необходимо ещё обеспечить эти районы за собой. Но как, какими силами и с какой целью? Так постепенно родилась идея окупации как меры, соответствующей и закрепляющей достигнутые успехи…"

Народження "ідеї окупації" було легким, бо відповідало злобі дня і природнім потребам "визволителів": "На просьбу обеспечить Конар-мию достаточным количеством фуража, Склянский (заступник Л. Троцького - Ред.) лишь развёл руками: - Что не могу, то не могу. Плохо с продуктами и фуражем. Все запасы исчерпаны" (Будённый С.М. Пройденный путь. Кн.3 С.165.)
      І ще одна цитата, з більш авторитетного джерела: "Т. Склянский! … Наше военное командование позорно провалилось, выпустив Махно… и теперь еще более позорно проваливается, не умея раздавить горст-ку бандитов… И хлеб, и дрова, все гибнет из-за банд, А МЫ ИМЕЕМ МИЛЛИОННУЮ АРМИЮ…" (Ленін - Склянському, 6 лютого 1921 р.)
В.И. Ленин об Украине. К., 1978. Ч.2-я.С. 383-384).
Фактично ж, в Україні дислокується ПІВТОРАМІЛЬЙОННА ОКУПА-ЦІЙНА армія РСФРР з конкретними завданнями: винищити "горстку бандітов" і забезпечити вивезення "хлєба і дров" (і де вони в цих сте-пах знайшли дрова?! - Ред.)! І виконуються ці завдання В ТАКИЙ СПОСІБ, що переможці білої армії та "бандітов" - масово демобілізо-вані червоноармійці, які повернулися додому, в Україну, - за зізнанням В. Леніна на Х з'їзді РКП(б) 8-16 березня 1921 р., дали "повстанческий элемент в невероятном количестве"!
(Звіт про політичну діяльність РКП(б). Ленин В.И. ПСС. Т.43. С.24).
       Все це вже неможливо визначити як "горстку бандітов" - яви-ще повстансько-партизанського руху в Україні, що розпочалося в 1918 році, було цілковито масовим і всенародним, антибільшови-цьким і антимосковським НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИМ РУХОМ, хто б і як не намагався це замаскувати! І ніякий військово-полі-тичний терор окупантів і власних зрадників не спромігся цей опір знищити.
Саме на Х з'їзді РКП(б) було також відзначено, що більшовики не впо-ралися з масовими виступами селян. І що масові виступи селян носи-ли не тільки економічний, але й, в першу чергу, політичний, національ-но-визвольний характер. Це визнав у своєму виступі Нарком освіти Ук-раїни В. Затонський:
    "…Національний рух…був пробуджений революцією. Цього ми не до-бачили, певним чином проґавили. В цьому була колосальна помилка Комуністичної партії, яка працювала в Україні. Ми… всі в цьому винні. Ми проґавили зростання національного руху, який був абсолютно при-роднім у той момент, коли піднялися до свідомого життя широкі темні мужицькі маси. Ми проґавили той момент, коли піднялося абсолютно природнє почуття власної гідності в масах, і той селянин, який звик ра-ніше дивитися на себе з презирством, дивитися з презирством на свою мужицьку мову тощо, почав підводити голову й вимагати значно біль-ше того, ніж він вимагав раніше, за царату… Він пішов шляхом, яким повела його місцева дрібнобуржуазна інтеліґенція і куркульство. Це треба прямо сказати! Це була наша величезна помилка!" (Помилка - в недооцінці волелюбності українців?! - Ред.)
   Як "виправлення" цих помилок - знову і знову репресії. Затонський визнає, що голова Надзвичайної Комісії м. Києва Н. Лаціс се-ред білого дня на вулицях Києва розстрілював людей, які роз-мовляли українською мовою.
Це вже був геноцид корінного населення.
     Про розстріли заручників у випадках, коли поблизу населеного пункта знаходили вбитого активіста, продзагонівця, червоноар-мійця або комнезамівця, у найменшему співвідношенні 1:10, в т.ч. і підлітків у віці 13-14 років, нічого й казати - це було масове яви-ще по селах України, у відповідності до "Краткой инструкции по борьбе с бандитизмом на Украине", що була затверджена голо-вою РНК Х. Раковським, командувачем військами М. Фрунзе, сек-ретарем ЦК КПУ В. Молотовим від 8-го грудня 1920 р., п.п. 20, 21, 26, 27, 28, 31, 32, 33, 40, 50… Саме 50-й пункт Інструкції встановлює цю мінімальну норму - "жизнь каждого комнезаможа гарантирует-ся, по меньшей мере, десятком кулацких голов"…
Ось що писала Центральна Рада України Тимчасовому уряду Росії і Петроградській Раді робітничих і солдатських депутатів ще 1918 року: "…Пануючі кола в Україні - не українці. Промисловість в руках буржуа-зії російської, єврейської, французької. Величезна сила аграрної бур-жуазії складається з поляків, котрі давно говорять російською і звуть себе "росіянами". Так само всі адміністративні посади в руках неукраїн-ців. Населення: селянство, більшість міського населення: пролетарі, ремісники, дрібні службовці - українці. Тому російські більшовики, не маючи успіху, вдалися до збройної сили, для придушення за-гальнонародного руху в Україні".
Всупереч дотеперішній офіційній історіографії, українці МАСОВО не сприйняли більшовиків, - бо окупанта важко сприйняти як політичного, ідейного провідника. Про це свідчать такі цифри. В 1919 році серед членів КП(б)У українців були лише 23 відсотка. Навіть на Першо-му з'їзді КП(б)У українців було 22,7%, а на Другому - 24%. На всіх з'їздах КПРС кількість делеґатів-українців ніколи не перевищу-вала одного відсотка загальної кількості делеґатів!
   Виступаючи вже на ХІІ з'їзді РКП(б), М. Бухарін відзначив: "В Україні, наприклад, основний склад більшовицької партії становить російське і єврейське населення… Головна наша задача полягає в роботі серед українців. І саме тому дуже часто в Україні частина наших товари-шів…бореться проти українського націоналізму"…
(Стенографічний звіт. 1923 р., с.611).
     Ось так, не зусиллями українських робітників створювалася українська компартія, а за бажанням більшовиків - росіян, євреїв, з допомогою баґнетів Червоної армії Російської Федерації. Керовані з Москви Лені-ним, Сталіним, Троцьким, Катеринославську губернію очолювали їхні ставленики - Є. Квірінг, В. Авєрін, С. Гопнер, Л. Каганович, М.Хатаєвич і тисячі інших неукраїнців. А восени 1920-го Ф. Дзержинський в листі з Харкова скаржиться Леніну: "Громадной помехой в борьбе - отсутст-вие чекистов-украинцев". Не йшли українці на катову роботу… Не виключенням були й селяни Павлоградського повіту. Правду ка-жучи, немарно "лєґєндарний герой" громадянської війни М. Фрунзе вважав українського -Павлоградського в т.ч. - селянина "социальной базой для політічєского бандітізма". Тільки за 1921 рік українськими по-встанцями Павлоградщини здійснено 142 напади на продзагони і 197 - на підприємства.
     Навіть, коли вийшов за кордон Нестор Махно, коли було "вичище-но" з більшовицької партії 170 тисяч "неправильних" комуністів, навіть за наявності такої надпотужної окупаційної сили, опір лише змінював форми і способи. Масовий спротив "горсткі бандітов" - українського на-роду - потребував інших: масовіших, кардинальніших засобів:
       НЕ ПРИДУШЕННЯ, а ВИКОРІНЕННЯ…
Ось дуже виразні дані з доволі приблизного (за визнанням самих авто-рів) джерела: "Год борьбы с голодом 1921-1922. Через делегатов VII Всеукраинского съезда Советов всем трудящимся отчет Центральной комиссии по борьбе с последствиями голода при ВУЦИКе. - Харьков, 1923. - С. 28-30"):
"На Украине голод охватил СПЛОШЬ ПЯТЬ ЮЖНЫХ ГУБЕРНИЙ. (Саме тих - повстанських, "махновських", губерній! - Ред.) и стал реально угрожать смежным уездам благополучных губерний.
     В январе 1922 г. голодало 1.900 тыс. человек, в апреле - 3.200 тыс., а в июле 3.800 тыс., что составило тогда 40% населения этих гу-берний… ПО САМЫМ НЕПОЛНЫМ ДАННЫМ, на почве голода болело 280 тыс. человек, А ТИФАМИ И ХОЛЕРОЙ - 350 тыс." (Нагадаємо широковідомий факт, що повсталі селяни Тамбовщини - "антоновци", за наказом Тухачевського були винищені ОТРУЙНИМИ ГАЗАМИ артилерією карателів. Як саме в охопленій повстаннями Украї-ні 1922 року боролися з тифами і холерою - легко собі уявити! - Ред.) Зверніть увагу на повіти, що будуть названі нижче у звіті: це - базові терени українського повстанського руху 1918-1921 р.р.:
   "В г. Мариуполе Донецкой губ. за первые шесть месяцев 1922 г. родилось 281, а умерло 2931.., в Керменчикской волости Юзовского уезда родилось 49, а умерло 310; по всему Юзовскому уезду родившихся 854, а умерших 2194. Губернии Донецкая, Екатеринославская и Запо-рожская в 1922 году дают наибольшую убыль населения".
   З Доповідної записки Катеринославського губвиконкому Централь-ній комісії по боротьбі з наслідками голоду: "Общего населения мы имеем - 3.115.176, из них взрослых - 1.566.689, детей - 1.548.487. …Голодающих зарегистрировано на 1 апреля 1923 г. 579.747, из них детей - 309.332, взрослых - 264.415. …Мелитопольский округ: общее количество населения - 559.360 душ; из них голодающих - 256.125. По нашим данным… положение Мелитопольского округа сносное…" Інакше і бути не могло: Мелітопольський округ - ледве не головна з багатьох повстанських баз на Катеринославщині.Засіб ВИКОРІНЕННЯ було винайдено і успішно вживано…

РОЗДІЛ ІІІ.

       Политическая установка этой организации явствует из по-казаний КРАВЧЕНКО Алексея:
"Я решил, что Соввласть для крестьян неприемлема, что нужно такой строй, при котором каждый крестьянин мог бы беспрепятственно распоряжаться и развивать своё хозяйство, отсюда я сделал вывод, что с Соввластью не-обходимо бороться организованным путём - созданием та-кой организации, каковая с оружием в руках восстала бы против ныне существующего строя… К работе организации привлечены были не только кулаки, но и середняки и бед-няки. Об'ясняется это тем, что крестьянство в целом, независимо от социальной прослойки, недовольно Соввлас-тью, как я, так и большинство крестьян, стоят за то, чтобы каждый крестьянин самостоятельно мог заниматься своим хозяйством и чтобы над ним не было насилия, иначе говоря, все за индивидуальные хозяйства. У нас на селах насильно заставляют вступать в коллективы и СОЗы. Этим об'ясняется, что и бедняки, арестованные по нашему де-лу, узнав от меня или КРАВЦА Семёна о существующей ор-ганизации, или, верней, о тенденции с нашей стороны к организации, выразили готовность участвовать в ней. Определённой программы и строгого плана работы органи-зации - у меня не было. Нашей задачей было вербовать людей в организацию, связаться с другими селами, окру-гами и с Красной Армией, а в конечном итоге - восстание против Соввласти. Я лично мечтал о власти без коммунистов".
Такого рода кулацкая организация создалась в 1929 году в результате введения новых методов хлебозаготовок и охватила своими ячейками Павлоградский, Петропавлов-ский, Юрьевский и Близнецовский (Близнюківський - Ред.) районы нашего округа…
Платформа организации, как установлена в результате следствия, сводилась к борьбе "ЗА ВЛАСТЬ УЧРЕДИТЕЛЬНОГО СОБРАНИЯ". Конкретно, по показаниям обвиняемых, борьба эта должна была вестись
  "За свержение Советской власти и за установление республики, власть в которой будет принадлежать выборным от всех слоев населения и при которой будет частная собственность на землю. Земля вся-ких Совхозов, Колхозов и коммун будет распреде-лена поровну между всеми. Так знакомили нас с программой организации, целями её и задачами…"
/Показания КРАВЦА Петра/.
Кулацкая сущность этой организации видна из предыдущей выдержки, но еще более ярко она выявляется показаниями обвиняемых в части политических убеждений каждого:
"Сочувствую такой власти, при которой было бы хорошо всему народу, в том числе и зажиточным крестьянам…"
/Показания ХМАРЫ Тимофея/
        "Сочувствую такой власти, при которой буду иметь право и возможность существовать как кулак"
/Показания ШЕЙКО Петра/
    "Сочувствую Учредительному собранию. Считаю, что Учредительное собрание наиболее совершенная фор-ма управления страной…"
/Показания БОЙКО Тимофея/.
     Боевые настроения кулачества не оставляли их даже после ареста. На предварительном следствии оно нашло свое отражение в показаниях руководителя организации бывш. офицера ПАЗИНА:
"Сейчас вы обезоружили, вы арестовали всех и, вероятно, всех физически уничтожите. Но думаете ли вы, что убив нашу группу, вы убьёте движение, которое происходит сейчас по всей стране?.. Вы его не убьёте, и я говорю, что стоит лишь ослож-ниться международному положению, стоит лишь ус-лышать о том, что на границе России неладно, что-нибудь да будет. По многим местам найдётся много людей и всех их не уничтожите… Наконец, если восстания не будет нигде, то борьба с вами не прекратится. Есть еще много средств борьбы. Ничто лучше соломы не горит…"
   Офіцер Пазін не помилився - боротьба не скінчилася. Але він на-віть уявити не міг ні планованих засобів, ні масштабів застосуванніх цих засобів ВИКОРІНЕННЯ українського селянства, українського наро-ду, найпрацьовитіших верств інших народів, - більшовиками.
Організація у лютому 1929 року була розгромлена. Тільки в одному Павлограді було заарештовано 79 чоловік. Слідчі органи притягнули до відповідальності всіх 210 учасників підпілля. Суд Надзвичайної сесії приговорив:
- до смертної кари - 27 чоловік,
- на різні терміни позбавлення волі - 123 чоловіка,
- решту засуджено умовно.
Більшовики знову топили в крові виступи селян. Селами ро-з'їжджали озброєні загони міліції і армійські наряди. Вони намага-лися силою втримати селян від виступів. Та це не давало якогось знач-ного ефекту.
Не встигли оговтатись від Павлоградської організації, відправити до концтаборів засуджених, як в Петропавлівському районі у квітні 1930 року спалахнуло нове повстання проти Радянської влади. Організував його колишній штабс-капітан К.С. Глібов. Повстанці вийшли з ху-тора Вербський, слободи Осадчої і хутора Путятина і попрямували до слободи Богданівки. До них приєднались селяни інших сіл. Повсталі на шляху свого руху убивали більшовиків. В слободі Тернівка вбили 3-х людей, в Осадчому - 30 чол., в Богданівці - сімох. Серед загиблих - комсомольці та активісти-партійці.
Прийшовши до Богданівки, Глібов організував мітинґ, на якому ска-зав, що вони виступають за Ради без комуністів. Після мітингу повстан-ці вирішили йти на Павлоград, але між Богданівкою і Богуславом Їх пе-рестріли і знищили кулеметні роти реґулярних військ. Червоні турке-станські джигіти організували полювання на людей, на конях ганялись за ними степом.
    Загін Глібова налічував близько 800 чоловік. Причини повстання були проіґноровані. Та ніхто й не намагався їх аналізувати. По селах Павлоградщини були ще збройні виступи, що вже не носили масового характеру.

РОЗДІЛ ІV

Звичайно ж, незрівнянно легше відбирати результати праці у селя-нина через колгоспи, які хоч і несли в своїй назві ідею колективного го-сподарства, фактично були безправними, жорстко підпорядкованими централізованій, узурпованій верхівкою компартії, державній владі.
Курс на колективізацію здійснювався неухильно. Індустріалізація промисловості вимагала все більше і більше сировини, зовнішній ри-нок - валюти, а їх могло дати лише село. Тому вже в першій п'ятиріч-ці Сталін планував створити 5 млн. колгоспів. Та місцеві партійні органи - обкоми та республіканські ЦК - виходять з пропозицією прискорити цей процес. Так, по СРСР в 1930 році треба було ство-рити 7 - 8 млн. колгоспів, а в листопаді - грудні ця цифра була по-двоєна. Це, в першу чергу, торкнулось України, а особливо Дніпропет-ровської області, де уже в 1932 році була завершена суцільна ко-лективізація. Було організовано 3572 колгоспи, усуспільнено 90% землі сільськогосподарського призначення.
Ставка Сталіна на колгоспи не давала бажаних результатів. Знищення основного виробника - селянина-середняка - негайно позначилась на врожаях. Зменшувались посівні площі, падала якість господарювання, занепадав сам хліборобський дух, чого не можна було компенсувати ніякими колгоспами, ніякими - найжорстокішими - примусами.
А ще ж паралельно з падінням виробництва росли обсяги хлібо-здачі., жорстокішали засоби вилучення хліба у селян. Ось як вигляда-ла статистика трьох останніх, перед голодомором,. років (у млн. тон):

     Вже в серпні 1932 року річний план хлібопоставок був виконаний. Та Сталін посилає до Києва А. Акулова й М. Хатаєвича. Вони привезли з собою другу чергу хлібоздачі для України, яка на початок листопада була виконана на 41%. Ця друга черга хлібоздачі була затверджена директивою Політбюро, в якій були оговорені санкції до порушників в разі її невиконання - конфіскація хліба у господарстві кожного жителя. Для виконання цієї директиви кожна газета друкувала матері-али про суди над селянами за нездачу хліба, або його розкрадання. Було винесено близько 1500 смертних вироків. Ось приклади зви-нувачень підсудних:
- в селі Новоселиця Житомирської області винесли смертний вирок батькові, дочка якого назбирала 10 колосків на скошеному полі.
- в селі Мала Лепитиха Запорізької області декілька селян засуджені до смертної кари за те, що з'їли конину, викопавши її з могильника.
- колгоспника колгоспу "3-й вирішальний" с. Пушкарівка Дніпропет-ровської області позбавили 5-ти років волі за знайдену у нього пляшку з зерном.
    На тлі цих жахів в 1932 році перший секретар ЦК КП(б)У С. Косіор пише Сталіну: "…У нас є окремі випадки, що села голодують. Це резу-льтат місцевого головотяпства, перегинів, і особливо це стосується колгоспів. Будь-які розмови про голод в Україні слід категорично відки-дати". Такої людиноненависницької позиції Косіор притримувався зав-жди. Ще в 1930 році на одній із нарад в Києві Косіор сказав:
"Селяни відмовляються збирати врожай. Вони хочуть, щоб погнило зерно, щоби задушити Радянський Уряд кістлявою рукою голоду. Та ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод…"
Він навіть у лютому 1933 р. вимагав хліба, хліба для хлібоздачі. Висту-паючи на лютневому пленумі ЦК КП(б)У, він говорив:
"…Ми маємо зараз нові форми класової боротьби у тому, що сто-сується заготівлі… Коли приїздиш до району говорити про хлібоздачу, місцеве начальство починає показувати тобі статистику і таблиці про низький врожай, які складають ворожі елементи в колгоспах, сільсько-господарських відділах і МТС… У багатьох випадках доведено, що ця арифметика - це чисто куркульська арифметика. Фальшиві цифри і роздуті заяви в руках ворожих елементів слугують прикриттям злочину - масовому розкраданню хліба".
Косіор вже у грудні 1932 р. повідомляв Сталіна про репресивні заходи під час хлібозаготівлі:
"…За листопад і 5 днів грудня заарештовано по лінії ГПУ 1230 чоловік - голів, членів правлінь, рахівників.
   Крім того, заарештовано бригадирів - 140, завгоспів-вагови-ків - 265, інших працівників колгоспів - 195".
Перший секретар ЦК КП(б)У повідомляє про розкриття і передачі до суду 206 групових справ "куркульських і антирадянських еле-ментів".
ЦК КП(б)У і Уряд республіки приймали багато постанов, які душили колгоспників, керівників колгоспів, місцевих партійних і радянських ке-рівників. За ініціативою ЦК і Уряду проводилися низові чистки партосе-редків, сільських рад. Та, не зважаючи на "виконану роботу", 14 грудня 1932 року діяльність ЦК КП(б)У і РНК УРСР з виконання плану хлі-боздачі визнана незадовільною. Було відмінено постанову ЦК КП(б)У про колгоспні фонди.
     В середині грудня 1932 р. ЦК ВКП(б) і РНК СРСР доручили "Кагановичу і Постишеву терміново виїхати в Україну, засісти у вирішальних областях в якості особливоуповноважених… і вжити всіх заходів організаційного і адміністративного поряд-ку для виконання плану хлібозаготівель".
За рахунок вивозу насінневого фонду у листопаді - грудні 1932 р. було заготовлено 89,5 млн. пудів (5,5 мільйона тон!) зерна. Окрім того, Сталін навздогін Кагановичу і Постишеву в січні 1933 р. робить партійні кадрові перестановки: другим секретарем ЦК КП(б)У був призначений П.П. Постишев, третім - Н.Н. Попов, головою ГПУ - В.А. Ба-лицький. Були усунені від роботи перші секретарі Харківського, Дніпро-петровського і Одеського обкомів партії. Все це відбувалось за без-принципної політики С. Косіора і В. Чубаря у проведенні хлібозаготівлі.
Журнал "Більшовик України" №19-20 за 1932 р. звинуватив секретарів партосередків у змові з куркулями і петлюрівцями, мовляв, вони стали "аґітаторами класового ворога". Як результат, за п'ять місяців 1932 року, 25-30% сільськогосподарських керівників було заарештова-но, а вже взимку 1933 р. поголовно виключено з партіїї й віддано під суд. Це дозволило активістам "буксирних бригад" вести себе з колгоспниками як зі злочинцями. До складу бригади входили: член сільської ради, два-три комсомольці без певного роду занять, один комуніст та ін.
Члени "буксирних бригад" шукали хліб скрізь - на горищах, в сті-нах, димоходах, ламали кімнатні перетинки і перекриття, копали зем-ляні долівки, подвір'я, городи. Вони забирали все, що було в хатах і господарствах з продуктів, одягу, взуття, посуду та ін. Після цих бригад в селянському домі наставала пустка. Вже зимою і весною 1933 р. селяни їли собак, котів, збирали під снігом жолуді й випікали з них якусь подобу хліба.
    В цей самий час працівники райкомів партії, райвиконкомів харчувалися в спеціальних їдальнях, які цілодобово охороняла міліція від голодних людей. Тут дешево годували білим хлібом, вершковим маслом, давали вино і солодощі. (Нарешті, "бєлий хлєб с маслом" в Україні їли не тільки "тубільці"! Бо саме "тубіль-ці" - вже не їли… - Ред.)
   Починаючи з листопада 1932 р. РНК УРСР відмінила своєю по-становою оплату праці колгоспників за трудоднями зерном.
З 6-го грудня 1932 р. спільною постановою ЦК КП(б)У і РНК УРСР в Україні стали заносити села, що не впоралися з поставками хліба, на "чорні дошки". Першими сюди занесли с. Вербки Павлоградського ра-йону і с. Гаврилівку Межівського району. Що означала для села така кара?

1. Відміну видачі будь-яких кредитів.
2. Перевірку на лояльність колгоспників і керівників, чергове "звільнення" села від "контрреволюціонерів".
3. Припинення будь-якої торгівлі в селі, зачинення всіх магазинів.
4. Заборону торгівлі колгоспам і колгоспникам.
5. Села повністю ізолювали від зовнішнього світу. Довкола сіл виставляли військові загороджувальні кордони.

     На 15 грудня 1932 р. в Україні було занесено на "чорні дошки" 358 районів з 400(!),тобто, практично, 90% ПІДРАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ.
Якщо врахувати, що під час паспортизації селянам паспорти не були видані, то селянин нікуди за межі свого села чи району виїхати не міг.
ЦЕ БУЛО ВИКОРІНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ВОЛЬНОЛЮБСТВА.
        Взимку 1932 року чорне крило голоду накрило всю Україну, Затихли колись співучі, гамірливі українські села, не чути було зимових ве-сіль, не проводилися ярмарки та базари. Все завмерло від голоду й хо-лоду, вулиці немов вимерли. Хіба що проїде військовий роз'їзд червоноармійців з міліцією.
По хатах і вулицях ходила СМЕРТЬ. Вона стала повновладною господинею в українських селах, хуторах. Вона була небажаним гостем будь-де, та від неї ніде не можна було сховатись. Будь-коли вона могла торкнутись живого, а їх залишалось все менше і менше. До мер-ців звикли, вони лежали не лише по хатах, а й на вулицях, в степу, на дорогах. Ночами їх гризли звірі. Мертвих було багато, дуже багато…
Сталін наклав вето на правду про голод. Його оточення, ЗМІ на весь світ трубили про роботу 1-го Всесоюзного з'їзду колгоспників у лютому 1933 року, де Сталін категорично відмежувався від голоду. Він навіть з докором сказав колгоспникам:
"…Ті труднощі, які стоять перед вами, не варті навіть то-го, щоб серйозно говорити про них. У будь-якому разі, в порів-нянні з тими труднощами, які пережили робочі 10 - 15 років то-му назад, ваші труднощі, товариші колгоспники, здаються ди-тячою іграшкою".
Всі газети розписували заможне життя колгоспників. Не було вихо-ду за кордон інформації про істинну кількість померлих від голоду в Ук-раїні. Іноземних журналістів просто не допускали в райони голоду.
Для зарубіжної громадськості було розіграно "потьомкінський варіант" заможності українських селян. З цією метою було запрошено в УСРР прем'єр-міністра Франції Ерріо. Перед його приїздом 500 пар-тійних активістів цілодобово чистили і облаштовували відповідним чином дорогу, якою він мав їхати. Напівживих опухлих селян вивозили підводами до Бабиного Яру (Фашисти були не першими! - Ред), а тих, хто ще міг рухатись, відправляли в Подільський ізолятор.
    Далі, у колгоспі ім. Будьонного, недалеко від Броварів, був показа-ний "розквіт" радянського колгоспу. Прем'єра зустрічали з істинною ук-раїнською гостинністю. Столи вгиналися від всіляких напоїв і закусок, довкола - ситі веселі обличчя "господарів", жарти, сміх, веселощі. Обдурений Ерріо не побачив навіть ніяких ознак нестатків. Тому він ви-ступив із запереченням публікацій західної преси про голод в Україні.
За таких умов повної правди про голод в Україні встановити було неможливо. Про це дуже вірно сказав начальник Київського облвідділу ГПУ: "…Наведені цифри значно занижені, оскільки райапарати ГПУ обліку кількості голодуючих і опухлих не ведуть, а дійсна кількість померлих нерідко невідома навіть сільрадам…"

РОЗДІЛ V

    Ось ті цифри, які в березні 1933 р. дало ГПУ України:
- Зафіксовані складнощі з продовольством
в 738 населених пунктах.
- 139 районів з 400 в УРСР охоплені голодом.
- Голодувало 11067 сімей.
- Померлих зареєстровано 2487 чоловік.
Які ж цифри, бодай, наблизять нас до Правди?..
Знищення "куркульства", а за тим повна ліквідація середняків, фак-тично означали відчуження їх від землі. Тільки за 1930-32 роки було виселено в райони Західного Сибіру та Казахстану 240757 "куркуль-ських" сімей. Та до цього "розкуркулили" 585000 сімей. Це більше 4 мільйонів працездатних, працелюбних господарів. Ніякі мобілі-зовані партією робітники, партійні та комсомольські активісти - всі оті 10-ти, 25-ти чи 30-ти тисячники, навіть селяни-переселенці, рівноцінною заміною стати їм не могли.
Працювати було нікому. А головне - господарювати було нікому. Село лежало зруйноване. Цей голод на фахівців, на правдивих сіль-ських господарів зумовить і голод продовольчий, і всі інші негаразди, які впадуть на село згодом. Цей голод відчуватиметься постійно. Результати цього геноциду справжніх землеробів ми гостро відчуваємо і в наші дні.
      Та партія більшовиків уперто йшла вперед. Те, що раніше брали від заможного селянина, тепер намагалися взяти від колгоспів. А що візьмеш з голоти? Тепер вже летіли партквитки, посадові місця і голо-ви з плечей партійних і господарських керівників. Особливо низових ланок. Партія бачила порятунок у примусовій поголовній колективізації. Та це не могло зупинити стрімкого занепаду села. Так, за цей час в се-лі зменшилось:
- коней - на 70%,
- корів - на 10%,
- свиней і овець - на 85-90%.
     Тяглової сили практично немає, немає упряжі, саней, возів, сільгоспреманент поламаний і ремонтувати його нікому і нічим - немає запчастин, металу, інших матеріалів, посівні матеріали зі-брані на 50%, та й ті малопридатні для сівби. Однак, це не завадило партії, при підготовці ХVI з'їзду, почати розмову ПРО ПЕРЕМОГУ кол-госпного ладу в СРСР.
   Та чорна примара голоду невблаганно насувалася. В листопаді 1932 року партійне керівництво ряду районів припинили хлібопоста-чання, зірвали план хлібозаготівлі. Терміново направлена Сталіним комісія на чолі з секретарем ЦК П. Постишевим. Комісія відмінила на місці всі чинні закони і положення. З сіл повезли хліб. На запитання жінок, чим дітей годувати, члени комісії відповідали: "Вам дали землю, землею й годуйте".
   Сталін відправив комісії ЦК у всі хлібні райони країни. В Україні працювала комісія на чолі з В.М.Молотовим, яка використовувала до-свід вибивання хліба в інших районах: встановлювались продово-льчі штрафи за невиконання плану хлібоздач, вичищались селян-ські хати геть начисто від продовольства, вилучались посівні і фуражні фонди.
     За невиконання плану хлібоздачі села й цілі райони заносились на "чорні дошки". Окрім згаданих вище, в наших краях на "чорні дошки" потрапили с. Межирічі Павлоградського району, Новоселівка та Іванів-ка Петропавлівського району. Ці села були позбавлені можливості навіть ловити рибу в річках, що протікають побіля них, полю-вати, збирати гриби та ягоди в лісах. Вони були оточені військами.
Ось що говорять свідки, які вижили: "Сил не було ні плакати, ні страждати. Ні за рідними, ні за батьками. Людина хотіла їсти, решта йому була байдуже, навіть смерть. А смерть стояла завжди поруч, си-діла за столом і ходила подвір'ям… В Україні, одвічно вихованій у по-шані до предків, небіжчиків припинили ховати. Вони тижнями валялись на вулицях, по порожніх хатах. Іноді трупи тягли до сільради і кидали. Їх звалювали до спільної ями, ледь присипали зверху. Ночами звірі розгрібали могили… Кожен день був днем останнім".
    Свідчать архіви обласного відділу охорони здоров'я 1933 р., де під грифом "Цілком таємно" рапортує райздоровінспектор Павло-градського району, якийсь Щєглов. Він повідомляє про неодноразове людоїдство в с. Межиріч. Так, жительки села Кудрицькі Ольга і Феодо-сія, з січня по квітень, з'їли трьох людей: чоловіка - 36 років, сина - 11 років, та однорічну дочку.
   Село Межирічі дуже бідувало, як колгоспники, так і одноосібники. Виснаження спостерігалось, в першу чергу, у дітей. Мало місце вимирання цілих сімей по 7-8 чоловік. Обстеження виявило 20 трупів в хатах, сараях, льохах.
     По селу В'язівок смертність склала: "чоловіків, старших 16 років - 116 чол., жінок - 38 чол., дітей - 116 чол…", але цифри записів ЗАЦСу занижені.
В с. Кочережки становище ще гірше через повну відсутність продуктів харчування, навіть кукурудзи. В місцевому колгоспі "Більшовик" на 48 дітей видають 6 рибинок."
Інспектор Щєглов пропонує ДОЗВОЛИТИ (!!! - Ред.) колгоспникам рибну ловлю на своїй території і залишати певний процент молока для власних потреб колгоспу. У селі Вербки, занесеному на "чорну дошку", перед судом постали голова сільради і його заступник, двоє голів колгоспу. До розстрілу присуджено трьох. Село було оточене військами. Виїзд із села заборонений. Люди були приречені.
Зараз, дивлячись з певної часової відстані на історичні події радянських часів, неминуче запитуєш: у чому істинна причина нищення українського народу, такого неадекватного тим задачам, які проголо-шували більшовики перед собою? Ні розв'язанням продовольчої проблеми, ні ідеологічною боротьбою класів - це не пояснити.
      Світло на це питання проливає зізнання Л.Троцького:
"Ніде репресії, чистки, уярмлення не набули ознак бюрокра-тичного хуліганства, не набрали таких величезних масштабів, як в Україні, У БОРОТЬБІ ПРОТИ ПОТУЖНИХ ПРАГНЕНЬ УКРАЇНСЬКИХ МАС ДО ВЕЛИКОЇ СВОБОДИ І НЕЗАЛЕЖНОСТІ".
      Ось звідки у Сталіна і його сатрапів така зоологічна ненависть до України. Його непомірне честолюбство сприймало ці прагнення україн-ців до волі як особисту образу, а розбійницьке єство не могло стрима-ти кривавої жадоби помсти. Та щоб убити в українцях прагнення до волі і незалежності, треба було вбити весь народ. Таку задачу ставив пе-ред собою і вирішував "батько всіх народів" - цей найлютіший і най-жорстокіший за всі часи української історії кат нашого народу. Вирішу-вав холоднокровно, цинічно-жорстоко, спираючись на найбільш ницих і обездуховлених.
Свідчить голова ГПУ УСРР В. Балицький з однієї з нарад у Кремлі, як Сталін благословляв на "ратні подвиги" в Україні в ті голодні часи Павла Постишева: "Ти, Паша, призначений нами туди в ролі ГОЛОВГОЛА (головнокомандувача голодомором). І цією зброєю зробиш більше, ніж Семен Будьонний кінними арміями. Стасик (Косіор) дещо розгубився, а у тебе рука і воля залізні. На цих слимаків (Петровського, Любченка, Чубаря - перших керівників України) не звертай уваги…"

РОЗДІЛ VI

     Сталін, Політбюро ЦК ВКП(б) прекрасно знали стан справ в Україні, і вже на початку 1933 р. почали "піклуватись" про майбутній врожай. Вони зрозуміли, що в 1934 році очікувати зерна від України - марно. Основний хлібороб помер з голоду, посівний фонд вивезено, коней, волів поїли, або вони подохли від безкормиці, керівні кадри, спеціалі-сти або померли з голоду, або репресовані і розстріляні чи вивезені до Сибіру, або повиїжджали до міст. Багато райкомів партії зіткнулося з кадровою проблемою. Партія вкотре вдалася до випробуваного мето-ду: спрямування міських та партійно-комсомольських кадрів на село. Перша хвиля з 10 тисяч поїхала в села, 17 тис. - в МТС, 8 тис. - в по-літвідділи радгоспів. Наприклад, в Павлоградський район прибуло 200 спеціалістів - в 37 сіл і 87 колгоспів. Та це аж ніяк не розв'язувало виниклу проблему.
    Для вирішення питання трудових ресурсів Сталін, Політбю-ро розпочали нову хвилю окупації: масштабне переселення лю-дей з областей Росії в Дніпропетровську, Донецьку та інші "ви-морочні" області України, а також військовослужбовців Чер-воної Армії. На підставі неопублікованої постанови РНК СРСР, якою дозволялось переселення на "вільні" землі УСРР, сотні ешелонів з переселенцями везли робітників з Білорусії, Росії, з інших областей України, яких голод не так смертельно торкнувся.
Не оминуло таке підселення і наши краї. За даними М. Куліша ("Голод 1933 р. на Україні. Дніпропетровськ-Мюнхен. 1993 р. стор. 110"), в селі В'язівок Павлоградського району вимирали, як і повсюди, цілими сім'ями, незлічимо. Тому, наприклад, в це село "після голодомору ПРИВЕЗЛИ З МОСКВИ БЛИЗЬКО 100 СІМЕЙ".
    Було б дуже цікаво переглянути статистику паспортних столів за цей період: саме вона дала б більш-менш правдиву інформацію, скількох вимерлих українських селян-трударів замінили наїжджими, під керуванням ОГПУ перевезеними, чужинцями.
   В цьому розділі - небагато тексту, але вміщено дві таблиці, що їх варто уважно розглянути, навіть з калькулятором в руках. До них щось важко додати, хоча тема, піднята в цій праці, сьогодні лише збирає під свої жалобні прапори дослідників.
   До нижче поданих таблиць щось важко додати. Нехай суху катівську статистику доповнять спогади ще живих свідків Голодомору, їхніх рідних. Ці свідчення збирали старшокласники і вчителі сільських шкіл, навіть не уявляючи, яку велетенську роботу вони виконують для Історії і України…

Таблиця 1 С П И С О К
районів доприселення с.г. населення 1-ї і 2-ї черги

Візьмімо до уваги, що селянська сім'я завжди багатодітна, мін. 3-6 дітей + 2-є працездатних дорослих, в середньому 5,4 людини. Отже, тільки в Донеччину і ті-льки в І і ІІ черги, вселено більш 34 тис. людей, з кіньми, коровами й іншою худобою, але БЕЗ РЕМАНЕНТУ: все, що потрібне в господарстві, було на місці!
Тобто, повідомляючи завідому брехню про кількість виморених, ОГПУ паралельно виконувало завдання із заселення "виморочних зємєль".
Очевидно, на цей напрямок "соціалістичного будівниц-тва" ОГПУ планувало ПЕВНУ КІЛЬКІСТЬ ТРАНСПОРТУ, ОРГАНІЗАТОРІВ, КОНВОЮ.
Тому "черги", приб-лизно, рівномірні і рівновеликі, адекватні потужностям тогочасних паротя-гів. Очевидно, пе-реселення трива-ло, щонайменше, ? року: з травня по грудень 1933-го.
Скільки всього було "черг" насправді? Орієнтуватися можна на поданий документ ОГПУ, що має порядковий номер "38" за темою "о переселе-нии на Украину".
(Дивись Табл. 2, стор. 31)

30
Ось цей звітній документ ОГПУ ПРО ВИКОНАННЯ ПЛАНУ переселення селянських сімей:

"29 декабря 1933 г. Срочно. Секретно. Нач. ГУЛАГ ОГПУ тов. Берману
ВПК при СНК СССР при сем препровождает оперсводку №38 О ПЕРЕСЕЛЕНИИ НА УКРАИНУ по состоянию на 28 декабря с.г. Одновременно ВПК при СНК СССР сообщает, что преподанный ПЛАН ПЕРЕСЕЛЕНИЯ вы-полнен на 104,76%. (Так у документі, обрахунки показують 104,076% - Ред.) Всего переселено 21.856 кол-хозных хозяйств, 117.149 человек, 14.879 лошади, 21.898 коров и 38.705 голов разного скота (в число послед-них входят телки, свиньи и овцы). Приложение по тексту. Зам. Председателя ВПК при СНК СССР Рудь
Секретно Сводная ведомость об отправлении эшелонов с переселенцами на Украину по состоянию на 28 декабря 1933 г.

1. На 28 декабря 1933 г. отправлено 329 эшелонов, 21.856 хозяйств, 117.149 членов семьи (разом з году-вальниками - 139.005 людей! - Ред.), 14.879 лошадей, 21.898 коров и 38.705 голов разного скота.
2. План перевозок колхозников на Украину окончен и выполнен на 104,7%.
Зам. председателя ВПК при СНК СССР Рудь
-* "Западная" - Західна область РСФРР.

Додатки

Голодомору 1932-1933 років,
записані по селах
Павлоградщини і Юріївщини
Дніпропетровської області

старшокласниками та вчителями сільських шкіл

Всім, хто витрачав свій час і серця на цю,
воістину праведну і неймовірно тяжку
душевну працю, - безкінечна вдячність
Автора і упорядників збірки.

"…Я поведу тебя в село,
Где всё бурьяном поросло,
Где вместо хат кресты, могилы,
Где поселился друг мой милый
В светелке тёмной и сырой.

Я крестилась,
Я горько плакала, молилась,
Но Бог отверг мои кресты,
Мои сердечные молитвы.
Да, Он отверг. А помнишь ты?
Нет, ты не помнишь, ты забыла.
А я так помню: ты учила
Меня, малютку, кровь сосать
Да Отче наш ещё читать…"

Ці документи і спогади - різні за силою впливу. Але Автор і упорядники не ставили собі за завдання якось по-особливо-му впливати на читача. Ці спогади - Правда, що завжди бу-ла, є і буде: коротка й жорстока. Коротка, - бо люди, які згадують ті безжальні події, по-більшости, вже доживають свого земного віку і прожили довгі, сповнені працею, війнами, стражданнями та великими й малими перемогами, життя. А жорстока… Правда завжди жорстока, якщо вона - Правда.
І якщо дивитися Їй просто в очі, не мружачись і не відводячи лукавого погляду вбік…

"…Отак і ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників: кого, коли,
За що розпинали!.."

Тарас Шевченко.
"І мертвим, і живим, і ненародженим…"

Спогади наведені за алфавітним порядком
назв населених пунктів, де проживали
свідки на момент подання свідчень.

Автор і упорядники намагалися максимально
зберегти стиль, мову і манеру викладення подій свідками.

с. Булахівка Павлоградського району

1963 року Юхим Григорович Махрук писав в "Історії села Булахівки":
"В 1932 році колективізацію в Булахівці було завершено. План хлібопо-ставки колгосп виконав достроково. Але з райкому КП(б)У знову дода-ли поставку хліба, яку вже не можна було виконати, бо не було, чим.
Були створені загони для забирання хліба у самих колгоспників. Заби-рали всі продукти харчування в домах колгоспників. Членами загонів були більшовики і солдати 88-го територіального полку с. Булахівки".

Свідок Волкова Анастасія Яківна:
"З 1932 на 1933 р.р. був повальний голод. В нашому селі з голоду вмерло багато людей: Шубенко Юда і його дружина Харитина, Завго-родній Архип, Перуща Анна, Шубенко Остап, Чуприна Григорій, Чупри-на Меркурій, Чуприна Анна, Чуприна Марія, Чуприна Яків, - ціла хліборобська династія вимерла від голода. Сім'я Мазохи Митрофана: жінка Липа, дві дочки: Марія, Галина. Хвостенко Євгенія, Пономаренко Оле-на, Перущий Тиміш, його жінка - Ганна.
Були знесені з лиця землі дома: Мазохи Митрофана, Таран Олени, Дегтяренка Семена, Горобця Михайла, Короля Миколи разом з членами сім'ї.
Жила в селі родина П. Мирошника, де було дев'ятеро дітей, так вони двох менших відвели на станцію і посадили на поїзд, щоби вони врятувалися від смерті. Дехто в селі утверджує, що в Булахівці голоду не було - це неправда. Померлих від голоду звозили до загальної ями, де їх скидали, а через кілька днів прикидали землею. Хто був сильніший - хоронив своїх на подвір'ї. Мертвих ложили без труни".

Свідок Темнохуд Євдокія Никонівна:
"В 1933 році мені виповнилося 15 років. Вмісті з дорослими ходила на тирло доїти корови. Обабіч дороги Булахівка - Кочережки сиділи люди - кочережчани, з пустими чашечками. Змарнілі, голодні й холодні. Ці люди просили нас на зворотній дорозі дати їм у чашечки молочка. Ми їм обіцяли, а вони з надією чекали на наше повернення. Гірким і болячим було наше повернення! Люди, які чекали на нас, були вже мертви-ми. А поруч з ними - пусті чашечки…"
с. Варварівка Юріївського району

1929 року на базі двох комун: "Червоний колос" (1926 року утворення) і "Червона нива" (1927) було створено колгосп "Змичка" на чолі з пер-шим головою Артамоновим І.А. Активними організаторами колективно-го господарства були: Овчаренко Д.П., Бородавко М.І., Артамонов С., Качура М., Гусарова М., Зінчеко Б.І., Артамонов П.Ф., Івашенко І., Гопка А.В., Квашенко Г.В., Івашенко Н.В.
В 1930-му була організована Варварівська МТС. На цей рік колгосп вже мав свій цегельний завод, нові тваринницькі ферми для великої рогатої худоби, свиноферму, молотарку, був навіть свій автомобіль. План хлібопоставки 1932 року колгосп виконав вчасно.
У вересні 1932 року до Варварівки приїхав уповноважений райкому КП(б)У, зібрав активістів і почали забирати в колгоспників зерно, продукти харчування. До грудня багатодітні сім'ї почали голодувати. В січні 1933-го стали масово мерти люди, особливо діти і старі. Тих, хто наважувався подавати голос протесту, висилали або забирали до району, звідки додому вони вже не поверталися. Люди йшли на заліз-ничну станцію, звідки намагалися виїхати до інших областей. Але мілі-ція зі станції їх виганяла, і люди тихенько вмирали по-під парканами або просто на дорозі.
Рішенням Павлоградського райкому партії від 22-го лютого 1933 року за №39, за підписами секретаря РК КП(б)У Баннікова і голови рай-виконкому Якимця, Варварівський колгосп "Широке поле" був занесе-ний на Чорну дошку… Скільки вимерло з голоду у Варварівці - достеменно невідомо. Залишилося тільки декілька імен:
Біленко Галина Яківна, Джулик Катерина Андріївна, Джулик Євдокія Іванівна, Левадна Катерина Володимирівна, Федоренко Віра Зино-віївна, Власенко Андрій Миколайович…

Свідок Бондаренко Віра Семенівна, учениця Варварівської СШ:
"Голодомор почався в 1932-му році. Моїй бабусі було 11 років. Люди жили бідно, не було, чого їсти. Їли різні трави, з буряка варили борщ. Ті люди, які тримали корів, збирали молоко та відвозили в місто, де мож-на продати це молоко. А на виручені гроші купували хліб.
Багато людей пухло, багато вмирало, бо не було їсти. Ловили ховрахів, збирали різну мертву худобу. Вмирали люди сім'ями. Особливо ті сім'ї, де було багато дітей. Оскільки дуже важко було дістати їжу.
Картоплю заховували в землю. А потім відривали і варили, хоча й була мерзлою. Ходили люди красти колоски на ПАНСЬКІ (!!! - Ред.) поля. Це було дуже ризикованою справою. Тому, що тих людей, яких лови-ли, дуже суворо карали. Та вибору в людей не було. Збирали жолуді, товкли та їли…"

с. Вербуватівка Юріївського району

Живих свідків голодомору в селі не залишилося. Тільки діти згадують своїх померлих родичів: Кабічева Г.І, Чичерний Г.Я., Зайко В.А., Капелюха М.Н., Лемешко Н.І.

Свідок Гусар Галина Олександрівна, 1927 р.н., із с. Вербське:
"Ці роки були занадто скрутними для нашої родини, тому що їсти не було нічого зовсім. Мати від голоду почала збирати різні речі з хати й носити до багатших, щоб обміняти на їжу. Дійшло до того, що в хатині не було ковдри, щоб взимку зігрітися. Так і жили, голодні та ще й в хо-лодній хатині. Щоб вижити, збирали різні трави (калачики, пасльон), мати варила їх, і їли.
Смертних випадків в нашому селі було дуже багато. Траплялося, що помирали на очах: іде людина, потім падає - вже померлою.
Померлих людей збирала МАШИНА (!!! - Ред.), що їздила селом, їх кудись вивозили, бо сім'я була нездатна викопати могилу - ось такі заслаблі ми були в той час.
Коли починали зріти буряки, було вже легше, мати варила їх, а ми їли, наїдалися тих буряків так, що й животи боліли.
Було свято, коли батько приніс додому десь з півмішка пшениці. І хоча вона вже почала цвісти, ми її висушили і випікали балабушки…"

Свідок Федоренко Віра Зиновіївна, 26.02.1925 р. н., із с. Призове:
"Під час голодомору була у своєму селі. Людей в Призовому було не багато. Вони їли клей, ховрахів, траву. Дітей у сім'ї було двоє: Віра та її брат. Під час голодомору дуже багато загинуло людей. Одного разу Віра прийшла до сусідських дівчат - сестер, та вони вже всі мертві"…

Список людей, які померли під час голодомору 1932-33 р.р., зібраний учнями Водянської неповної середньої школи:
"В нашому селі два кладовища, на них поставлені пам'ятники людям (але умовно), які загинули у ті часи. Старі люди кажуть, що в той час померло, приблизно, до 500 чоловік:
1. Пономаренко Федір Іванович
2. Семенко Іван Іванович
3. Семенко Галина Іванівна діти
4. Семенко Віра Іванівна
5. Семенко Феня Іванівна
6. Семенко Василь Єрмолайович, дядько
7. Бойко Андрій
8. Чумак Варвара
9. Гуртова Явдоха Семенівна
10. Приходько Яків Якович дяк
11. Приходько Поліна Яківна дочка, молода дівка-комсомолка
12. Муленко Ольга Михайлівна
13. Михненко Надія молоді дівчата, комсомолки
14. Халява Семен Аврамович батько
15. Халява Єгор Семенович
16. Халява Іван Семенович сини
17. Халява Денис Семенович
18. Халява Марфа Андріївна
19. Халява Михайло Андрійович сім'я
20. Халява Федос Андрійович
21. Домаха Іван Андрійович
22. Домаха Марія Федосівна
23. Домаха Володимир Федосович
24. Плакида Омелько
25. Плакида Домаха
26. Чумак Гаврило
27. Дикий Гриша
28. Дикий Микола діти
29. Дикий Митя
30. Пономаренко Ларивон
31. Пономаренко Федоська
32. Халява Семен Семенович
33. Вільхова Явдоха Йосипівна
34. Вільхова Горпина Семенівна
35. Михненко Тамара Гаврилівна
36. Маляренко Прасков'я
37. Літвіченко Іван Васильович, 1908 - 1932
38. Літвіченко Євдокія Іванівна, 1909 - 1932 чоловік і дружина".

Інтерв'ю - спогад про голодомор
з жителькою с. Водяне:
- Де Ви жили в 1932-33 роках?
- Жила наша сім'я на Донбасі. Мама працювала на шахті, батько - трактористом. Ми з сестричкою були маленькі: мені йшов 4-й рік, сес-тричка була молодша. Дома були самі.
- Вистачало Вашій сім'ї їжі?
- Батькові давали по 150 грам хліба, мамі - по 100 грамів. Самі бать-ки не їли - віддавали нам. А так - підбирали, що було можна, збирали різні сімена, щавель.
- А який він, хліб тих років?
- Теперішній хліб у порівнянні з тим - дуже добра булка. А тоді хліб - трішки муки (добре, якщо вона була) та домішки: буряк, молочай, картошка, бузина, трава. Дуже добрий був нам хліб, якщо він був з са-мої кукурудзяної муки. А ще було свято, якщо до такого хліба мама варила кисіль з бузини.
- А Ви пам'ятаєте, чи багато людей помирало з голоду?
- Сама я не дуже пам'ятаю, а потім казали, що дуже багато. А ми вижили завдяки своїм батькам - це раз. А ще люди були тоді добріші, ділилися друг з другом…

с. Жемчужне Юріївського району

В оповіданні "Дорош" автор - О.П.Стороженко описує свого предка, осавула Запорозького козацтва Дороша, який народився "року 1652 марта 10 дня". 1709 року осавул Стороженко вийшов у відставку і служив у каплиці, що сам же й поставив поблизу містечка Мала Тернівка. Так відбулося давнє козацьке поселення на річці Мала Тернівка. Звалося Дорошевський Лиман, Дорошевка, Грузинівка, Стороженкове. За Дороша вже були зимівники на р. Самарі, де тепер с.с. Кочережки, Василівка; в Бродчині, у Водяної.
Тут, у теперішньому Жемчужному, народився письменник Олександер Стороженко, який залишив багатющий матеріал про Приорілля…

Кожна сім'я села Жемчужне відчула на собі голод 1932-33 років. Роки були врожайні. Але активісти ходили селом, все забирали дочиста. Навіть їжу з казанків перекидали. Особливо старалися сестри Міщук, Мотря і Прасков'я, за яких дуже погано згадують ще живі свідки страшного голодомору.

Свідок Крисенко В.Т.:
"Людей померло дуже багато, вимирали цілими сім'ями. Мертвих хоро-нили в лівій стороні кладовища. Копали яму і по два дні не заривали. Коли вже накладуть людей повно, тоді закопували. Було, що собаки залазили в ями, гризли мертвих. Тоді стали ями прикидать кожний день. Завжди на кладовищі були викапані порожні ями.
Були випадки, коли люди самі накладали на себе руки, щоби не голодувати".

Свідок Звоненко П.П.:
"В нашій сім'ї померло два моїх брати. Дуже багато мерло, особливо дітей. В селі було щось на зразок дитячих ясел. Люди туди приводили дітей з надією, що їх там нагодують. Кожного дня до ясел під'їжджала бричка, забирала мертвих дітей, везли прямо на кладбище, де кидали в загальну яму."

Свідок Кириченко В.А.:
"В сім'ї померли батько і старша сестра.
Люди вимирали цілими сім'ями. Так, померла родина Якубів - 5 чоло-вік, Мирошниченків - 4 чоловіка.
Померлі лежали в хатах по декілька днів."

Свідок Злая М.Л.:
"Люди мерли як мухи. Було, іде людина селом, впаде і помирає. Помер і мій дідусь.
1932 рік був урожайним, але все в людей забрали, - казали, що треба для Червоної Армії. І, начеб, десь саранча виїла ввесь хліб.
Забирали непокірних, а де вони дівались?"

Свідок Кириченко П.С.:
"В сім'ї померло два чоловіка. Рік був дуже тяжкий. Людям брехали, що хліб поїла саранча. Морили голодом навмисне, все відбирали. Мати сушила буряки, віяла солому з проса, так прийшли активісти - все забрали.
Скотину в людей теж забирали. Коли забивали коняку на бригаді, нам по черзі давали копита. З них мама варила якесь вариво. Отак і вижили… Мерло багато дітей, в Батраченка вмерло три дівчинки."

Свідок Кузьменко А.Н.:
"Рік був страшний. Люди мерли кожного дня. Вимерло майже півсела. У людей відбирали все, що можна було їсти. Люди теж пропадали без-слідно. Вечером кого-небудь визвуть в сільську раду, а на ранок уже не повертався.
Хліб у 1932 році вродив непогано, та все забрали, вивезли, невідомо куди."

Свідок Іваненко Петро Петрович, 1926 р. н., із села Жемчужного:
"На той час було мені 7 років, але я дуже добре пам'ятаю, як ми жили з батьком і матір'ю, жили дуже бідно. Щоб хоч якось вижити, ходили рвати лободу, дерезу, кропиву.
Мати померла з голоду, бо відривала від себе, намагаючись нагодува-ти дітей. Нас віддали до Юріївського дитячого будинку. Я мав менших брата і сестричку. Сестра померла з голоду у дитячому будинку, а ми з братом повернулися додому, де й помер мій брат. Це дуже страшно, коли на твоїх очах помирають від голоду.
Я був дуже проворний, шукав собі їжу, ходили на луки з товаришами, відшукували різні трави…"

Свідок Погоріла Дарія Миколаївна, 1910 р. н., із села Жемчужного:
"На той час мені було 22 роки. Я вже була дорослою, мала чоловіка і дітей. Жили з батьком, мати померла від хвороби.
У батька була земля, в господарстві була корова, але все здали в колгосп.
Врожай вродив гарний, а зерна не давали, бо вивезли із колгоспу. Я трудилася з ранку й до ночі, щоб хоч якось прокормити своїх дітей та сім'ю. Діти ловили ховрахів і їли. Рвали лободу, щарицю, викопували з землі мерзлі картоплю та буряки. Все це перетирали, обмішували з пилом із долівки-мазанки і на плиті пекли коржі.
Ми чудом залишилися живі. Але голод поклав у сиру землю мільйони людей, і мені довелося бути свідком цього лиха."

Директор школи (підпис) О.М. Свиридюк.
Підпис директора завірений печаткою Жемчужненської CШ.

В тексті наступного документа ми не змінили, не пропустили "ані титли, ніже тії коми" - щоби ніхто не посмів дорікнути ні Авторові, ні упорядникам, що вони щось перебільшують:

"ПОСТАНОВА
ПАВЛОГРАДСЬКОГО РАЙПАРКОМУ й
РАЙВИКОНКОМУ від 6/VIII-1933 РОКУ.
"Про стан Жемчужанської сільради"

Не дивлячись на достатню забезпеченість тягловою силою, робочими руками та сільськогосподарськими машинами, темпи розгортання косовиці й обмолоту неприпустимо мля-ві.Липневий план хлібоздачі зірвано /завдання-1500 цент., виконано-216 цент., а по арт."ЗОРЯ" нічого не виконано/. По артілі "Вільний Степ" не всі коні викори-стовуються, корови майже не працюють, колоски не загрі-баються,багато скошеного хліба не пов"язано.Молотарки часто стоять, норми не виконуються, молотьбу зовсім не розгорнуто,біля молотарок відповідальних людей не-ма.Робоча сила не використовується,наприклад: біля ІІ-молотарки зайву рабсилу,що звільнилася на інш.роботі не використали по селу бовтається багато людей,протилежні (так в документі, очевидно, "протипожежні" - Ред.) заходи не-забезпечено,на токах курять.Громадське харчування не-припустимої якості комірник видав у котьол червиве м"ясо, на котьол видають на 1 їдця 500 гр.борошна.
(Подальший текст пояснює "райпартгнів": ЗАБАГАТО ВИДАЮТЬ! - Ред.)
По артілі "ЗОРЯ". Всю робочу силу і зокрема підлітків на роботі не використано.Члени управи й актив прикладу в роботі не надають, норми своєї не викону-ють.Натураванси видано не по трудоднях,а по 12 кгр.на працездатного.Досвід передового колгоспу "КОЛОС" не підхоплено для підтягування відсталих колгос-пів.Керівництво сільрадою і колгоспів замісць дружної роботи займаються склоками.Парт"осередки не реагують достатньою мірою на стан колгоспів і не мобілізувавши парт.КСМ організації і колгоспів, на ліквідацію прорива по всіх роботах.
Райпарком і Райвиконком вважають роботу сільради, Управ колгоспів і парт"осередків щодо розгортання зби-ральної та хлібоздачи вкрай незадовільною й ухвалюють:

1. Комірника артілі "ВІЛЬНИЙ СТЕП" за шкідницьку порчу м"яса - з роботи зняти й віддати до суду.
2. Доручити Прокуратурі розслідувати справу про видачу 500 гр. борошна на їдця в котьол по Вільному Степу і 12 кгр. натуравансу на працездатнього по артілі "Зоря" й винних у цьому притягнути до судової відповідально-сті.Суд як над ними так і над комірником організувати в показовому порядкові на місці.
3. Прийняти до відома заяву тов.ТРОХОВА про те, що Політвідділ.МТС надіслано до арт. "ЗОРЯ" нового Голову Управи.
4. Запропонувати сільраді,партосередку і управі колгоспів широко застосувавши досвід "коней" у своїй роботі,протягом найближчих днів домогтися ліквідації визначенних недоліків і неприпустимих хиб, і повністю вивершити косовицю,водночас переводити більшовицькими темпами обмолот і хлібоздачи.
5. Попередити управи "Зоря","Вільний Степ", що коли во-ни не забезпечать вивершення липневого плану до 8-9/VIII - до них будуть застосовані репресії,згідно за-кона про хлібоздачу.
6. Звернути увагу Варварівської МТС,на потребу надання більш конкретної та оперативної допомоги колгоспам Жем-чужанської сільради,щоб не припустити по них повторення помилок минулого року, коли вони були занесені за зрив і саботаж в хлібоздачі на чорну дошку.
7. Зауважити голові сільради тов.МАТЮХОВУ і Уповнова-женному Райпаркому тов.ГОЛЬДЕНБЕРГУ на неприпустимі не-нормальности та непогодженість в роботі запропонувати цим т.т.особливо тов. МАТЮХОВУ, негайно переключитися на конкретну роботу по ліквідації прориву по колгоспах сільради.
8. Звернути увагу всіх колгоспників Жемчужанської сіль-ради,на потребу протягом штурмового двохдекадника ви-вершення всіх робот такі темпи роботи,щоб дійсно вико-нати денні зобов"я"ання партії та Уряду по збиральній та хлібоздачі.
9. Зобов"язати тов.МАТЮХОВА і ГОЛЬДЕНБЕРГА через пять днів надіслати спеціяльу інформацію про виконання цієї постанови."

с. Межиріч Павлоградського району

     Свідок Пономаренко Олексій Пантелеймонович, 1919 р.н.:
"Батько працював у городній бригаді ланковим на коноплі. Мав 12 душ дітей. Своєї землі не мали. Як став НЕП, то дали 3 десятини землі, котрі потім ми віддали до колгоспу.
В 1932-33 роках я був малим, та пам'ятаю, як приходили вночі, тре-бували хліба. Забирали зерно, де яке було для курей, а давали по 300 грамів гірчаку і куклію.
     Взимку 1932 року мати й батько пересівали солому в скирдах, деяке зерно приносили додому і вночі варили, бо вже вранці ходили по хаті і забирали всі харчі, які були. Залізними шпичками довбали стіни, долівку, навіть під коровою передовбували підстіл.
А спасалися так. Збирали й товкли насіння бур'янів. Весною ловили мишей, їжаків, ховрахів. Ішли пішки в совхоз ім. Будьонного, зараз "Дружба", там збирали в полях усе. А поки доходили додому - падали по дорозі і помирали з голоду.
   Було багато пухлих людей. У Посукана Тимофія Назаровича умерла жінка і троє діток.
Їли людей. У Пономаренка Антона була Катя 8-ми років - пропала. Казали, в колодязь впала, а вони її з'їли. А все рівно 12 душ сім'ї по-мерли з голоду.
     Під видом розкуркулення в Грищенків, Дяченків викинули дітей з хати, навіть малих, котрі замерзли на дорозі. А вони були не куркулі, були як усі люди… Отак і жили - страшно було!"
(Записано 07 травня 1993 року в с. Межиріч).

23.ІІ/1933 р. бюро Павлоградського РК КП(б)У постановило:
"Доручити райДПУ /Жулій/ терміново встановити дійсні факти голодовки колгоспників по селах: Кочережки, Коче-резькі хутори, В'язовок, Межиріч, Вербки, Ханделєєвка, Троїцьке, надавши відомості до 1 березня 1933 р."

ДИРЕКТИВНИЙ ЛИСТ
ЦК КП(б)У та Раднаркому УСРР
всім обкомам партії та облвиконкомам
"Про неприпустимість
масових виїздів колгоспників
та одноосібників за межі України"
23 січня 1933 р.

З деяких районів Україны почалися за прикладом минулого року масові виїзди селян до Московської, Західної обла-стей, ЦЧР, Білорусію "по хліб". Мають місце випадки, коли села кидаються майже всіма одноосібниками і части-ною колгоспників. Нема жодних сумнівів, що подібні ма-сові виїзди організуються ворогами Радянської влади, есерами і аґентами Польщі з метою аґітації "через се-лян" в північних районах СРСР проти колгоспів, проти Радянської влади.
В минулому році парт.рад. і чекістські органи Україны проґавили цю контрреволюційну затію ворогів Радянської влади. В цьому році повторення цієї помилки не має бути допущене.
ЦК КП(б)У и РНК УСРР пропонують:
1. Негайно вжити в кожному районі рішучих заходів з не-допущення масового виїзду одноосібників і колгоспників, виходячи із розісланої по лінії ДПУ директиви Балицького.
2. Перевірити роботу різного роду вербувальників робо-чої сили на вивіз за межі України, взяти її під суворий контроль з усуненням від цієї роботи й вилученням всіх підозрілих контррев. елементів.
3. Розгонути широку роз'яснювальну роботу серед кол-госпників й одноосібників проти самовільних виїздів з киданням господарства і застерегти їх, що у випадку ви-їзду до інших районів, вони будутт там арештовуватися.
4. Вжити заходів для припинення продажу квитків для ви-їзду за межі України селянам, які не мають посвідчення РВК про право виїзду або промислових і будівельних дер-жавних організацій про те, що їх завербовано на ті чи інші роботи за межі України.
5. Відповідні вказівки дані по лінії уповноваженого НКШС і транспортного ДПУ.
6. Повідомте не пізніше 6 години вечора 24 січня корот-ко фактичний стан з масовим виїздом селян по вашій області.

Голова РНК УСРР В. Чубарь
Свідок Чумак Олексій Никифорович, учасник громадянської війни, організатор першого колгоспу "Жовтень" в с. Межиріч:
"Ми разом з Редьком О.Є. вирішили організувати колгосп і набрали 13 чоловік. Мене обрали головою, членами правління Пасукана В. і Редь-ка І. На кінець 1928 р. набрали суто добровільних 22 господарства, колгосп назвали "Жовтень". В кінці 1929 року все село Межиріч вступило до колгоспу. На січень 1930-го в сільраді було три колгоспи: "Жовтень", ім. Сталіна, а на хуторах - "Трудовик" - "1-ше Травня".
В 1929 році в Межиріцькій сільраді було повністю завершено колективізацію…"

Свідок Покусан Єфросинія Акимівна, 1910 р.н.:
"В началі 33-го нас "розкуркулили" - вигнали з хати батьків і шестеро дітей. Ми пішли жить до тітки, а в нашій хаті в одній половині зробили конюшню, а у другій - кролятник.
Ми всі були пухлі. Поки сніг не засипав, ходили збирать колоски. Ми збирали мишаки (з осені миші наносили колоски, а потім присипали землею) і їли. А я вже не могла ходить - були пухлі ноги.
Коли мама, батько і четверо дітей померло, до нас прийшов уполномочений із города і з Маврина - партійка. Так вона з-під мене витягла подушку і забрала. А уполномочений з города просив її: не забирай у сироти посліднього…"

Свідок Овсієнко Петро Васильович, 1926 р.н.:
"В 33-му році ходив уже в перший клас, дуже добре пам'ятаю, як у лю-дей забирали зерно і продукти також. Багато було пухлих від голоду.
Ми з братом щодня ходили до скирди і щодня віяли солому, висівали по кружці зерна. Мені запам'яталося, як біля скирди помер чоловік, труп уже розклався.
Якби не родичі, ми з братом загинули б, умерли з голоду…"

Свідок Потерайко Євдокія Михайлівна, 1920 р.н.:
"В 1932-33 роках ми з сім'єю жили в Херсоні. Добре пам'ятаю довжеле-зні черги за хлібом біля магазинів. Давали по 200 грамів чорного глев-кого хліба з тирсою (опилками). Черги займали з ночі, брали дітей на руки. В дітей були великі, надуті животи.
Бачила мертвих дітей і пухлих матерів. Наша сім'я жила на околиці, неподалік від міського звалища. Вночі на звалище машини привозили і викидали печиво, халву, цукерки, з діжок - оселедці. Викидали хліб. Все це обливали карбофосом, бензином і підпалювали, або пересипа-ли піском. Ми були голодні, разом з мамою бігали на звалище і хапали, що потрапить. А нас били кийками, дрючками, лозою.
Херсон - портове місто, і ми бачили, як вантажили зерно на Турцію. Були випадки, коли шторм розбивав баржі о берег, а зерно вітер і хвилі прибивали до берега. Його обливали бензином і палили. Доходило до метра завтовшки, від зерна горів берег."

Свідок Оженко Софія Микитівна, 1913 р.н.:
"Нас було четверо, три сестри і мама. Мама робили коржі з лободи, а вночі ходили збирати колоски. Сусіди виказали, і маму засудили на три роки. Ми з сестрами самі боролися з голодом, та й сусіди допомагали і не дали нам померти…"

Свідок Шубенко Федір Григорович, 1920 р.н.:
"В 1933-му я вчився в агрошколі, коли взимку почали мерти люди з голоду. З нас, учнів, організували бригаду для копання могил. Люди вми-рали десятками, сотнями, цілими сім'ями. А бригади ходили по хатах, обшукували і забирали останній хліб і продукти. А хазяїна оголошува-ли "ворогом народу".
Мій батько вмер від голода на початку 1933 року.
Ми з братом ходили в степ і ловили ховрахи, миші. Мама і сестра були пухлі від голоду. Їли також кашку з дерев, молочай…"

Свідок Блоха Петро Іванович:
"Сім'я була велика, жилося голодно. Їздили "зайцями" в райони, де добре вродила картопля. На кожній станції виносили мертвих. Братів своїх розгубив по станціях, де по мертвим матерям повзали малії діти, просили їсти. Міліція голодних, і дорослих, і дітей, ловила і вивозила у ліси…"

Свідок Довгая Марія Яківна:
"Нас було четверо дітей в сім'ї. Мама і тато на роботі. Ми завжди хоті-ли кушать і ждали цілий день вечора, коли прийдуть батьки і що-небудь принесуть кушать. Стало легше весною і влітку 1933-го: почали їсти лободу, кропиву, калачики. Серце болить, як згадую…"

СПИСОК
жертв голодомору 1932-1933 р.р. в с. Межиріч

1. Бай Петро Терентійович
2. Бай Іван Терентійович
3. Бай Матвій
4. Бай Лукер'я
5. Бай Василь Павлович
6. Бай Борис Матвійович
7. Бай Павло Наумович
8. Бай Галина Степанівна
9. Безрукавий Прокіп
10. Бублик Іван Юхимович
11. Бублик Микола Сергійович
12. Бублик Степан Сергійович
13. Бублик Оксана
14. Бублик Антон
15. Бублик Софія
16. Будун (по-вуличному)
17. Блоха Опанас Олексійович
18. Бондаренко ?
19. Бровченко Марія Степанівна
20. Бровченко Борис Матвійович
21. Бублик Олександр Омелянович
22. Бублик Федора Іванівна
23. Вовченко Лукерія Антонівна
24. Гончар Тетяна
25. Гончар Трохим - батьки
26. Гончар Єфросинія
27. Гончар Оляна
28. Гончар Параска
29. Гончар Лаврентій - діти
30. Голобородько Федір Васильович
31. Голуб Федір Йосипович
32. Голуб Анна Никифорівна
33. Голуб Тарас Йосипович
34. Голуб Марія Федотівна
35. Голуб Михайло Федотович
36. Глушенко Василь
37. Гончар ?
38. Гугля Марія Федорівна
39. Головата Зінаїда Микитівна
40. Гончар Михайло Михайлович
41. Гнатущенко Василь Родіонович
42. Головатий Микита Васильович
43. Головата Катерина
44. Голобояр Мар'яна Максимівна
45. Голобояр Ганна Єлисеївна
46. Голобояр Михайло Єлисейович
47. Голобояр Іван Єлисейович
48. Голобояр Василь Єлисейович
49. Дігтяренко Ганна
50. Дігтяренко ?
51. Дігтяренко Катерина
52. Дігтяренко Надія
53. Дігтяренко Мусій
54. Дігтяренко Василь
55. Зуб Василь Якович
56. Завороська Віра Пилипівна
57. Завороська Ганна Петрівна
58. Завороська Євдокія Пилипівна
59. Завороська Одарка Яківна
60. Крупський ?
61. Крупський ? батько і два сини
62. Крупський ?
63. Кондус Федір Юхимович
64. Кондус ?
65. Кондус ? батько, мати і дочка
66. Кондус ?
67. Кондус тітка
68. Кондус дядько
69. Кондус Галина
70. Коваленко Михайло чоловік
71. Коваленко ? дружина
72. Курінний Андрій
73. Курінна Христина
74. Калюжна Марія Йосипівна
75. Кононенко Оляна Терентіївна
76. Кононенко Никифір Терентійович
77. Кононенко Дмитро Никифорович
78. Кливець Григорій Прокопович 1905 р.н.
79. Кливець Володимир Прокопович 1903 р.н.
80. Курінний Андрій Васильович
81. Куліш Євдокія Тимофіївна
82. Куліш Григорій Акимович
83. Кучеренко ?
84. Критін Марія
85. Калюжна Наталія
86. Кудрицька Оляна
87. Кивальна Марфа Пантелеївна
88. Кондус Федір Іванович
89. Кондус Василь Іванович сини і батько
90. Кондус Іван Макарович
91. Кивальний Корній Корнійович
92. Калюжний Тимофій Васильович
93. Кумченко Федір Минович
94. Кумченко Василина Карпівна
95. Кумченко Федір Федотович
96. Кулинич Надія Йосипівна (пережила голодомори 1921-22, 1932-33. Померла в голодомор 1947, у віці близь-ко 50 років)
97. Кивальний Корній Корнійович
98. Левада Павло
99. Левада Марія Йосипівна
100. Левада Петро
101. Луценко Іван
102. Луценко ?
103. Михайлов Іван Тимофійович
104. Михайлова Марфа Іванівна батько й діти
105. Михайлов ? Іванович
106. Михайлов Іван Іванович
107. Недвига Архип Тимофійович
108. Новицька ?
109. Нарівський Мартин Никифорович
110. Нарівська Анастасія Максимівна
111. Нарівський Іван Іванович
112. Нарівський Терентій
113. Нарівська Олена
114. Недвига Григорій
115. Оженко Марія
116. Оженко Микита вся сім'я
117. Оженко Карпо
118. Чумак Омелько Сергійович
119. Орлов Кузьма
120. Посукан Пріська Олександрівна
121. Посукан Варвара Михайлівна, учениця 4-го класу
122. Посукан Євдокія Миколаївна
123. Посукан Тося Миколаївна, учениця 2-го класу
124. Прихно Василь в 60 років
125. Прихно ? в 56 років
126. Посукан Іван
127. ПОЛОВИНКА ВСЯ СІМ'Я
128. Погорілих Ганна
129. Погорілих Мирон
130. Погорілих Тарас
131. Пономаренко Кирило
132. Посукан Кирило
133. ПОСУКАН ВСЯ СІМ'Я
134. Пономаренко Родіон
135. Пономаренко Меланія
136. Пиварька ? бабуся
137. Посукан Григорій
138. Посукан Трохим Васильович
139. Посукан Федосій Васильович
140. Посукан Трифон Кирилович
141. Посукан Марія Петрівна
142. Редька Єфросинія Андріївна
143. Редька Раїса Іванівна
144. Рибалко Марія Михайлівна
145. Рибалко Катерина
146. Рибалко Марія Михайлівна
147. Розумій Галина Михайлівна
148. Розумій ?
149. Розумій Іван Іванович
150. Редька Мефодій
151. Редька Семен
152. Редька Олександр 46 років
153. Редька Катерина 5 років
154. Овсієнко Федір
155. Рибалко Денис Іванович
156. Савенко Палагея Іванівна
157. Савченко Лукіян
158. Савченко Василь
159. Савченко Степан
160. Савченко ?
161. Савко Катерина
162. Савко Векла
163. Скалозуб Захар Прокопович
164. Скалозуб Григорій Захарович
165. Скориченко Семен
166. Скалозуб Пантелеймон
167. Скалозуб Михайло Пантелеймонович
168. Скалозуб Мусій
169. Свинарь Марія
170. Скалозуб Ганна
171. Скалозуб Надія
172. Скалозуб Іван
173. Свинарь Антон, помер у 85 років
174. Свинарь Євдокія Антонівна
175. Свинарь Іван Антонович
176. Свинарь Ганна Гаврилівна
177. Свинарь Яків Антонович, 1911 р.н.
178. Свинарь Марія Дмитрівна, померла у 70 років
179. Самойленко Марія Дмитрівна
180. Свинарь Ганна Іванівна
181. Свинарь ?
182. Савенко Дорош Прокопович
183. Савенко Галина Дмитрівна
184. Савенко Василь Дмитрович
185. Савенко Антон Дмитрович
186. Свинарь Савка
187. Савенко Федір Васильович
188. Скрипник Григорій Захарович
189. Скрипник Марфа Захарівна
190. Словченко Григорій Тимофійович
191. Словченко Ганна Федорівна
192. Словченко Поліна Григорівна
193. Савенко Мотря Петрівна
194. Савенко Пимон Петрович
195. Савенко Оляна Петрівна
196. Савенко Іван Петрович
197. Савенко Василь Петрович
198. Савенко Галина Пимонівна
199. Солодкий Савка
200. Солодка Галя
201. Спичак Василь
202. Спичак Володимир Васильович
203. Спичак Приська Марківна
204. Спичак Галина
205. Спичак Наталія
206. Спичак Варвара
207. Спичак ?
208. Спичак ?
209. Спичак Пилип
210. Ситник Єлізавета
211. Самойлович ?
212. Сорока Мотря
213. Сорока Кондратій
214. Сорока ? дідусь
215. Сорока ? бабуся
216. Таран ?
217. Терещенко Мусій
218. Терещенко Петро
219. Терновий Микола
220. Таран Марія Федотівна
221. Тремтій Лукерія
222. Тремтій Іван батько
223. Тремтій Іван син
224. Тремтій Грицько
225. Тремтій Марія Петрівна
226. Тремтій Тетяна Іванівна
227. Тишенко Федір
228. Федоренко Павло
229. Федоренко Оксана Захарівна
230. Федоренко Павло Маркович
231. Федоренко Оксана Григорівна
232. Чумак Омелян Сергійович
233. Чумак Любов Прокопівна
234. Чумак Галя
235. Чумак Марія Омелянівна
236. Чумак Ганна Омелянівна
237. Чумак Сергій Григорович
238. Чумак Яків Сергійович
239. Чумак Явдоха Радіонівна
240. Чмуль Марко
241. Чмуль Галина Марківна
242. Чмуль Олександр Маркович
243. Чмуль Федір Федотович
244. Чмуль Ганна Федотівна
245. Чумак Люба
246. Черниш Мотря 40 років
247. Чумак Маруся
248. Чумак Сергій
249. Чешенко Галина Іванівна
250. Черевик ?
251. Шавалдас Павло Кузьмович
252. Шавалдас Ірина
253. Шавалдас Марія Кузьмівна
254. Шавалдас Петро Павлович
255. Шавалдас Єлізавета Кузьмівна
256. Шинкаренко Олександр
257. Шинкаренко Федір
258. Шинкаренко Тимофій
259. Шульга ?
260. Шульга ?
261. Шинкаренко Іван Юхимович
262. Яцуненко Марко Тимофійович
263. Яцуненко Олена Семенівна
264. Яцуненко Григорій Маркович

Постановою Павлоградського райпарткому від 23.04.1933 року було визнано факт голоду в районі. Зокрема, в постанові сказано:

"Для ліквідації наслідків голодування, запобігання смертельних випадків -
Встановити, що всі рибальські артілі по селам В'язі-вок, Межиріч, Вербки зі всього вилову залишати від 25 до 50% на місцях для харчування"

Свідок Гаюн Марія Яківна:
"Добре все пам'ятаю, мені було вже 15 років. Нас в сім'ї було п'ятеро, їсти хотілося дуже, а все зерно було забране. За жменьку проса стрі-ляли на місці, або всю сім'ю висилали в Сибір.
Од нас через вулицю були картопляні кагати, та картоплі людям не да-вали, поки вона не погнила. Гнилу картоплю мама мішала з лободою або кропивою, оці "оладки" пекли на плиті. Їли всю траву: козелики, жовтило. А в кінці зими люди їли собак, а хто зловить - кішку. Весною виливали ховрахів.
Брат Іван ловив горобців. Їх з'їдали цілими, навіть не скубли…"

"Совершенно секретно
Зав. Облздрава тов. Шрайберу.
10.04.1933 г.
ИНФОРМПИСЬМО
  Закрытое бюро выделило для обследования положения в Межиричах Комиссию в составе трёх человек, в которую во-шел и я. В прошлом письме я Вас информировал о людоед-стве, которое имело место в с. Межиричи. При глубоком обследовании обнаружен второй случай людоедства - не только съедения трупов, но под всякими видами приманки ребёнка на воспитание, который был убит и съеден, и по-следний труп, который лично мною был осмотрен - была убита 27 марта с.г.
Гражданки Кудрицкие Ольга и Феодосия с января-месяца по 27.III успели съесть трех человек /мужа - 36 лет, сына - 12 лет и девочку 4-х лет, которая была взята на вос-питание/. Последний труп был заманут под видом продажи керосина, ранее сговорившись между собой о её приманке. Колхозница Пшеничная, явившись в означенный дом с целью получения за обмен фасоли - керосин, была угощена обе-дом и в процессе разговоров, Пшеничной было предложено поискать в голове и в момент искания была наброшена ве-рёвка и удушена.
     Обнаружен разрубленный труп на куски, который находился в бочонке в засоленном виде, не оказалось головы, кис-тей рук и стоп обеих ног, которые были съедены одновре-менно с печенью, селезёнкой и содержимым грудной клетки.
   Эти подробности зафиксированы при допросе следственных органов. Гражданки Кудрицкие при осмотре оказались: Феодосия - обнаружен безбелковый отек, Ольга - резкое истощение.
Вышеупомянутые лица с октябрьской революции занимались торговлей с/х продукцией и считались деклассированным элементом. К мероприятиям советской власти относились враждебно, в колхоз не вступили.
Село Межиричи впало в большую нужду, как колхозники, так и единоличники. Всего населения имеется 2950 чело-век. 615 дворов, из них коллективизировано 553, что со-ставляет 90%, единоличников - 52 хозяйства, при чем большинство индивидуальных хозяев выехали неизвестно куда, бросив своих жён и детей.
     При обходе села обошли более 300 семей, есть случаи, когда колхозники продавали своё имущество, коровы, бро-сают своих детей на произвол, уезжали из села неиз-вестно куда.
В селе имеется три колхоза и одна коммуна. До нашего приезда было выделено 220 центр. кукурузы как продпромощь. Эта продпомощь выдана кохозникам в коли-честве 30% на трудодни 1933 года.
     При обходе этих семей, большинство из них находится в неподвижном состоянии, с отекшими ногами, одутловатыми лицами, которые не в состоянии даже передвигаться по хате. Истощённость, главным образом, наблюдается у детского населения, а также среди учащихся. Смертность удалось с большим трудом установить, ибо регистрация в ЗАГСе не велась. Имелись случаи вымирания целых семей: 7 - 8 человек, как колхозников, так и единоличников.
     Если посмотреть смертность по вышеуказанным колхозам, то имеем: с 1 января по 31 марта - мужчин - 97 чел., женщин - 45, детей - 101 человек. Единоличников - 14 мужчин, 3 женщины, 28 детей.
Поражение населения от недоедания имеется до 70%. Смертность, которую указали в цифрах, исключительно падает за счет голодания. Инфекционных заболеваний за время пребывания нашей комиссии не было обнаружено. При обследовании обнаружено более 20 трупов в домах, сараях, главным образом, по погребам, которые были немед-ленно изъяты.
Нами была сделана информация на закрытом заседании бюро РПК, после чего было переброшено дополнительное количе-ство прод.помощи 500 кг кукурузы и муки, последние дни, по моему настоянию, было мобилизовано из внутренних ре-сурсов города Павлограда, квашеной капусты, буряк, морковь, морсы и др. витаминные продукты, которые до сих пор перебрасываются в Межиричи в количестве 15 тонн.
     Что касается ясель, то в момент нашего пребывания было охвачено 30% детей ясельного, дошкольного возраста. Был открыт детский дом на 35 человек. За наше пребывание был расширен охват детей до 100% в количестве 520 человек.
Что касается завтраков в школе для учеников, то выдают-ся суп, без жиров, без овощей, заделан кукурузной мукой /затерка/.
   Отпущено продуктов еще на трех пунктах: Вербки, Троиц-кое, Кочережки. О дальнейших мероприятиях по району бу-ду Вас информировать дополнительно.

с. Новов'язівка Юріївського району

   1681 року декілька козаків зі слободи Кочережки виїхали на місце май-бутнього села і поселилися на цій землі. Сюди ж приїхали й козаки слободи В'язівок. І почали займатися землеробством… В 1774-78 р.р. цю землю з населенням було віддано протоієреєві Олексію Ханделе-єву, який керував Павлоградським духовним управлінням.
На 1925 рік це було велике село, чоловіків - 915, жінок - 952, дворів - 311, ґрунтів - 3292 десятини, вітряків - 18, дві кузні.
   В 1930-32 роки когоспники господарства "Червоний клин" вже стало займалися ГРОМАДСЬКИМ сільськогосподарським виробництвом. На кінець серпня 1932 року артіль і село виконали план хлібоздачі і всі були вкрай здивовані, коли приїхали уповноважені з міліцією і почали вимагати хліба.
Голова артілі комуніст Кривозуб заявив, що колгосп план виконав, але це нічого не змінило: почали робити обшуки, вилучення зерна, продук-тів; виселення селян, які відкрито виступали проти експроприацій.
Вже в листопаді 1932-го почали голодувати багатодітні сім'ї, а також в родинах, де не було корови або забрали годувальника-батька. За місяць повним господарем в селі постав голод. Люди почали пухнути і мерзнути, бо не було чим опалювать хати. Колись багате і гарне село вимирало…
В січні 1933-го жінки села почали вимагати від комуністів хліба. 25-го січня була організована "волинка" (різновид пасивного страйку - Ред.), де взя-ли участь і комуністи села. Це вони спрямовували жінок іти до представни-ка райвиконкому.
      А голова колгоспу радив їм іти в сільраду, до секретаря партосередка і ви-магати хліба. Колгоспник Москаленко забрав з колгоспу свою корову і радив іншим також забирати свою скотину…

СПИСОК ЛЮДЕЙ,
які загинули в голодомор 1932-33 р.р. в с. Новов'язівському

1. Мороз Григорій Федорович помер 1933
2. Семенко Іван Іванович 1926-1933
3. Семенко Федора Іванівна 1924-1933
4. Семенко Галина Іванівна 1928-1933
5. Семенко Ярмула 1878-1933
6. Семенко Домаха 1874-1933
7. Семенко Василь Єрмолайович 1906-1933
8. Книш Сергій Гаврилович 1886-1933
9. Книш Петро Гаврилович 1866-1933
10. Книш Гаврило 1916-1933
11. Майстренко Петро Матвійович 1913-1933
12. Майстренко Анна Євдокимівна 1933
13. Майстренко Федір Матвійович 1933
14. Орел Григорій Пилипович 1933
15. Літвіченко Одарка Тимофіївна 1933
16. Літвіченко Явдоха Тимофіївна 1933
17. Літвіченко Марія 1933

Свідок Мудревська В. О.:
"Я, Мудревська Варвара Олександрівна, дівоче прізвище Явтушенко, народилась на хуторі Орловське Юріївського району Дніпропетров-ської області, 1926 року.
Дещо пам'ятаю за 1932 рік: на той рік врожай в городах був. І було все: картопля, буряки, кукурудза, гарбузи. І коли не дали хліба, моя мама сушила гарбузи, шкаралупи від картошки, і в зимку у ступі товкли і пекли маторженики, а на весні 1933-го їли щавель, траву, ґави, страшно спомнить.
На хуторі Шевелівка, за півтора кілометри од Орловського - люди вимерли із голода всі, ми вижили тільки спасибі моїй мамі. Мати наша і ще дві жінки ходили в степ, розривали кучки, що миші наносили мишій - цей мишій дуже спас. Мили, точили, а потім сухе товкли в ступі. І наш тато три рази їздили в Грузію: туди возили полотно домоткане та ще платочки, ну, словом, одежу, і міняли - на кукурудзяні сухарі, кукурудзяну крупу. Помню, один раз довго не було нашого тата. І ми так ждали його, бо нас було четверо, і всім так хотілося їсти… От так ми виживали. А люди вимирали сім'ями. Мама наша розказували - іде людина голодна і на ходу падає в вмирає. Страшно було дивиться. А в селі Юріївці був дитячий приют. Звідти дітей, що вмирали, вивозили бричками. І помню, був уже, слава Богу, 1934 рік, було що їсти, а наша мамка все лякали нас цим приютом, було, каже: будете балуваться - одвезем в дитячий приют. І ми наскільки боялися, що просилися, що більше не будем…
А потім наш хутір перейшов із колгоспу Ханделеївки до Чорнявщини і став совхоз МЮД, - тоді нам стало жити краще. Зоотехнік був хороший, прізвище було Мартиненко, а директор був Васецький. В совхозі стали корови, свині. Свиням варили, кукурудзу возили, а ми, було, їмо коло свиней, і нас не проганяють - там кухня була. Людям хліба не давали, а свиней і коров годували, тоді ще був комбікорм… Одним словом, тато наш, та й люди, якось доставали, крутились біля худоби. І потроху піддержувались…
А в колхозі Ханделеївка, страх Божий, скільки людей вимерло. Пооставалися хати пусті. І бур'янами заросли. А ще помню, весною 33-го дали нам на сім'ю муки якоїсь білої, ну як сніг, а як спекли мамка, то ніхто не їв, бо було таке гірке, як хина.
І їли ми всяку зелень, всякий бур'ян, аби не був гірким. Таким образом, наша сім'я вижила, спасибі тому, що жили біля ферм, вони як раз були біля нашої хати. Що варили свиням, те і ми поїдали. Ну, пережили. І вижили…"

с. Новогригорівка Юріївського району

Свідок бабуся Марія Любчиха:
"В 1932 році голодовка началась сходу після уборки урожаю. Колхозникам не виплатили зерном, хачувались овочами, готовили галушки з гречки.
Потім начали по дворах ходить і забирать зерно, шукали в домі, сараї, підвалі, чердаку. Крутили свердлом землю, де вона приподнята. Єслі обнаружували зерно, хазяїна судили як врага народу…"

Свідок М. Коцаренко:
"В 1932 году була ще маленькою. Мої мама і тато робили у зажиточного селянина, а він їх кормив. Мама прятали під одьожу лепьошки і приносила додому дітям.
Весною 1933-го ходили на совхозне поле, копали гнилую картошку і варили "піщу". Папа умер в 1933 році, голодать стали більше.
Люди вмирали вдома, на вулицях, мертвих збирала бригада з підводою по хатах. Мертвих хоронили у великих ямах…"

Свідок Гусєва Євдокія Савеліївна, 1927 р.н.:
"Мама, Тимофєєва Наталія Василівна, взимку ходила в місто, міняти майно на продукти. Так ми й вижили… А в Кучеренка Анікана із восьми доньок залишилося живими - дві."

Свідок Антонова Тетяна Савеліївна:
"В нашому селі жив дід Девіденко Федір, і всі його називали Людоїдом. Розповідали, що він повів свою дочку встатковувать кудись на роботу нянькою і з тих пір її ніхто не бачив. Кажуть, що він її вбив і з'їві…"
Села: Преображенка, Новомосковське,
Голубівка Юріївського району

У Петриги Олени вмерла маленька донька, вона не врятувала. У Прихідька Івана померло два сини: Володимир, Олексій, і дочка Тамара. Вимерли повністю сім'ї: Балакина Є., Кузьменка К., Кри-венків, Хоменка І., Галіченко Д., Галіченка П., Бакая Г., Месот Т.П., Пономаренко Варвари Іванівни, Пономаренко Марфи Ф., Дрибаса Тихона П., Тараненка Салифона Івановича, Бабенка Григорія, Курманів, Кривенків…

Свідок Фесенко Віра Іванівна:
"Нас було у тата й мами троє дівчат. Я була наймолодша. Пам'ятаю добре, що в 1932 році врожай був гарний, але все до зернинки вивезли з колгоспної комори. А потім збирачі стали ходити по дворах і забирати в людей зерно, квасолю, картоплю.
Тато працював у колгоспній коморі, одного разу він приніс трішечки зерна додому. Мама взяла те зерно і заховала в піч, і заклала цеглою.
А на слідуючий день прийшли до нас збирачі. Перекидали все в хаті вверх дном, перерили піч і знайшли те зерно. Забрали те зерно, ви-гребли все з погріба, ще й забрали корову - останню нашу надію. Їсти не залишили нічого. Тоді ми з мамою стали ходити віяти солому, аби навіяти трохи зерна. І все це робили вночі, бо дньом били до смерті.
Ходили по сусідах, просили що-небудь поїсти. Хто картоплю дасть, хто буряка… Так і вижили."

Свідок Тараненко Михайло Салифонович., 1923 р.н.:
"В 1932 р. в мене помер батько, Салифон Іванович, мені було 10 років.
Ходили з хлопцями на луки і виливали ховрахів. Принесу додому, здеру шкуру, а мама вже потім засмажить його. І так з мамою вижили. Їли різні трави, коріння очерету. Їли кашку з акації, що цвіла."

Свідок Дрибас Олександра Ю.:
"В 1933 році у нас від голоду умер татів брат, мій рідний дядько, Дри-бас Тизін Павлович. Пішов ввечері до ставка ловити рибу і не повер-нувся. Зморив його голод просто на березі ставка…"

Свідок Прихідько Євдокія Н., 1919 р.н.:
"В 33-му я ходила в 5-й клас. Батько працював коло коней. Було, принесе в кишені полови, мама посіє на сито, а з цього варили "кулєш". А весною рвали кропиву, молочай, лободу, і пекли маторженики.
А в селі Кочережки була в мене тітка. Було в неї двоє дітей. Вона працювала в колгоспі і давали їй баланди, поки йде вона додому - з'їсть. Дітки вдома плачуть, а вона їм каже, що баланди не давали. Через кілька днів дітки померли. Тітка взяла і винесла їх у погріб. І кожен день рубала кусочки, і варила, і їла м'ясо зі своїх дітей…"

Свідок Лимар Марія Іванівна, 1912 р.н.:
"У тому страшному 1933-му році їли все, що потрапляло до рук. Ходи-ли збирать зморишки, локшинку із трави. Було трішечки кормового бу-ряка, терли ми той буряк, пекли в печі і їли. Зимою ловили горбців, во-рон, збирали дохлу конину.
В одної тітки приїхала з міста дочка. Так вони вночі її зарізали, навари-ли м'яса і м'яса її наїлися. А на слідуючий день всі померли, бо отри-мали заворіт кишок."

Свідок Гусак Параска Е., 1911 р.н.:
"Нас було в мами шестеро дітей. Тата в нас не було. Мама від голоду злягла, ногами не ходила. А ми, діти, ходили по степу, збирали колоски, локшинку з трави, молочай. Принесем додому, стовчем у ступці і зваримо на молоці. Ділилися з сусідами молочком. Зимою дала нам сусідка мерзлої картоплі, варили і їли, бо не було іншого".

Свідок Гарбуз Марія Д., 1905 р.н.:
"Страшно було в 33-му році, із села вивозили все, що можна було ви-везти: і зерно, і буряк, і картоплю. В людей позабирали свиней і курей, корови, - не залишили нам нічого.
А їсти щось треба було, і ми їли те, що Бог давав. Пекли маторженики зі щавлю, лободи, молочаю. Збирали дохлих коней і їли дохлу конину.
В селі залишилась скирда немолоченого вівса. Вночі ходили до тієї скирди і молотили овес. В 1933-му померла моя мама від голоду - Пономаренко Марія Федорівна.
А як тоді ховали людей?! Вириють велику яму і кидають туди по кілька чоловік. Ховали без трун, навіть не було, у що замотати тіло померлого…"

с. Чернявщина Юріївського району

На 1 січня 1925 року в селі було 247 дворів, де проживало 1355 людей, які мали в обробці 2247 десятин землі.

    Свідок Васютін Іван Миколайович, із с. Чаплинка:
"Народився я в 1921 році в селі Дробиш Донецької області. До 1934 року сі-м'я проживала там, а потім переїхала до села Чернявщина.
Голод 1932-33 років не забуду ніколи. По селу ходили комсомольці-активі-сти, відбирали все в людей. Щоби вижити, ловили ховрашків, а коли їх не стало, то в степу шукали нагорнуті мишами кучки з бур'яну, варили і їли.
   У нас був радгосп ім. Затонського, де вирощували поросят. В 1932 році всіх тварин вивезли.
Село наше було біля річки. Ми ловили рибу, рятувалися ракушками. Їли також померлу худобу. Пам'ятаю, якось ховалися від активістів у лісі, знайшли мертву жінку а на ній ще живу маленьку дитину. Побігли в село, гукнули людей…
    У нас був стіл з пустотілими ніжками. Батько в них насипав зерна, думав, що там не знайдуть. Прийшли комсомольці і все знайшли.
Поруч з нами жила багатодітна сім'я. В них було 11 дітей. Батько вирив яму на городі і кожного тижня носив туди своїх мертвих дітей. Навіть не знаю, чи вижив хтось із них…"

с. Шандрівка Юріївського району

В 1932-33 р.р. в селі почався страшний голод… Ось виписка з по-станови бюро Павлоградського райкому КП(б)У від 24 квітня 1933 року: "…В Шандрівці мала місце самосуда над бідняком Волосюк, партійці його били, держали під арештом, а потім убили…"
Селяни ховали хліб від більшовиків. В протоколі №39 від 29 лютого 1933 р. засідання бюро РК КП(б)У записано:
"…В Шандрівці виявлено хліба:
- у Васецького М.Ф. заховано 38 пуд. пшениці, зама-заного за піччю;
- у Васецького В.Ф. - 12 пуд., захованого за піччю;
- у Гужви - 15 пуд. під піччю;
- у Махи сторожа радгоспа "МЮД" - 18 горшків по 50 пуд., що стояли під кроваттю…"

Свідок Переяславець Сара Яківна, с. Шандрівка, 29.06. 1919 р.н.:
"В сім'ї було 10 дітей. Коли розпочався голодомор, мені було 14 років. Діти весь час просили їсти.Мама працювала на пекарні. Коли-не-коли крадькома приносила дітям у пазусі пригорщу муки. А коли пощастить, то й половинку коржа. Цим і спасалися.
Колись до нашої сім'ї приблукала дівчинка Настя. Дуже просила їсти. Мама винесла їй шматочок коржа. Та дівчина вже так опухла, що сама і шматка в руках не могла удержати. Тоді мама посадила її під тин, і сама почала ламати коржа на дрібненькі шматочки і силою запихувати їй у рот. Діти почали просити маму, щоб та залишила Настю жити з нами. Але Настя чомусь не погодилася. Тоді мама відвела її поближче до пекарні. Там Настю вона й рятувала від голоду. Та одного разу за крадіжку спіймав начальник. Він знайшов і опухлу Настю. Нічого не ви-ясняючи, він взяв бідолашну дівчину за одну ногу і потягнув на кладо-вище. Там була викопана величезна яма для людей, які помирали від голодомору. Сюди начальник і кинув напівживу Настю, а зверху накрив яму дверима. В цю яму стягували не тільки мертвих людей, а й живих, які ще на волосок трималися від смерті. А вночі стояв страшний плач на кладовищі. Напівживі люди з ями благали про поміч.
Люди мерли, мов мухи. Іду до мами на роботу і бачу: то під одним ти-ном сидить дитина, то під іншим - старий чоловік. А коли повертаєшся назад, то застаєш їх уже мертвими.
В нашій сім'ї померло тільки двоє, дякувати мамі. А навколо стільки народу вимерло!.. І досі серце болить."

       Свідок Половинко Степанида, 1918 р.н.:
"24 жовтня 1932 року почали в селі люди мерти, як від пошесті. Їсти бу-ло зовсім нічого. Виживали тільки заможніші і хто був при сякій-такій пайці. Всі інші - їли щавель, копали в лісі дику моркву, молочай, козе-льки (трава), ховрашків ловили. Варили акацію, ракушки, з лободи пек-ли кренделики. На круподерку терли ячмінь, жарили його і получався "кофій". Здоївши корову, додавали "кофій" у молоко, і пили напитки.
    Моя бабушка Степанида разом з дідом Федором ходили полоти хліб за нещасні 5 галушок в день. Це було дуже тяжко, але щоб не померти з голоду, йшли працювати й наступного дня. А коли різали коней, крали кусок м'яса для прожитку.
     Завжди з осені квасили буряк, а лушпиння віддавали худобі. Тепер його мили, пекли в печах і їли… Тяжкої голодовки люди не витримува-ли: пухли, вмирали. Померлих звозили возиками в яму, яку копали на кладовищі. Їх скидали всіх в кучу, а потім загортали. Так поховали і сім'ю Бериків: Самійла, Йосипа, Гаврила, Миколу, Івана, Настю. Ця сі-м"я була багатодітна, їсти зовсім нічого не було. Щоби вижити, вони ткали, а за це люди платили, хто чим міг. Та в людей і самих нічого не було… Ще вимерла сім'я Горбачів: Василь Максимович, Катря, Настя, Мелашка, Максим, Іван.
Від цього горя люди кидали хазяйство і йшли світ за очі…"

Свідок Сіра Варвара Володимирівна, 1922 р.н.:
"Сім'я складалася з 5 чоловік: батько, мама і нас троє, я та двоє моїх братів. Батько, Сірий Володимир Семенович, захворів запалення легень і у 1932 році помер. Без хазяїна жилося дуже тяжко. Мати ходила пішки працювати до Чернявщини, там давали раз поїсти, а хліб мама приносила дітям додому. Їсти приходилося все: і акацію, і бур'ян, і навіть мертвих котів, собак. Але сім'я наша вціліла, дякувати, що корова в нас була…"

Свідок Шинкаренко Марфа Микитівна, 1922 р.н.:
"На час голоду мені було 11 років. Жила я з бабусею і дідусем. Моя мамо і тато померли, коли мені було 5 років. Також з нами жив їхній син Ваня, йому було 16 років.
Урожай в 1932 році був хороший, зерна зібрали багато, та все довело-ся здавати. Приходили люди із сільради і заставляли здавати зерно, різні продукти. Особливо тяжко було влітку 1932 року. Пам'ятаю, що пекли якісь блини з лободи ("лободяники"). Потім було якесь зерно магара - польове. Його збирали, перемелювали і пекли блинки. Часто між магарою попадала блекота. Одного разу її попало дуже багато. Декілька днів ми всі дуріли. Я була найменша, тому найдовше була під дією дурману. Все здавалося, що хтось приходив і гукав мене: "Марфуша, пішли гулять!", то я і йшла.
Хотіли забрати у нас корову. А корова була моя, на мене був "сирітський акт". Все приходили з сільради і вмовляли віддати корову, обіця-ли давати продукти, годувати. Та тьотя Ніна моя не дозволила мені. І дуже добре зробила…
…Пам'ятаю, що люди помирали цілими сім'ями, але хто по прізвищах - вже не пам'ятаю."

Свідок Шкуренко Ніна Яківна, 1928 р.н.:
"Малою ж іще зовсім була, та пам'ятаю, що померли батько - Бистрий Яків Федорович, брат - Бистрий Федір Якович, три сестри: Бистрі Галина Яківна, Катерина Яківна, Степанида Яківна…
…Ще пам'ятаю, що була весь час голодна і їла лободу і калачики…"

    Свідок Вовк Ганна Яківна:
"Жили в сім'ї тато Вовк Яків Семенович, мама Вовк Мотря Михайлівна, брат Гриша, мої сестри Тетяна і Галина.
     Батько працював конюхом, мати була вдома. Жили непогано, поки була корова. Корову тримали на двох хазяйнів. Потім продали у Бучках на базарі і гроші розділили.
Дуже бідували, коли закінчилися кукурудза, овес, буряки. В хаті була сама вода. Перший зліг Гриша: спочатку просив їсти, а потім тільки стогнав. Помер вранці. Вдень саночками відвезли на кладовище, де батько з сусідами вирили невелику яму, і поховали. Мама у Бучках міняла на одяг картоплю дрібну, крупу, годувала дітей.
     Десь через місяць зліг батько. Коли йому стало зовсім погано, мама пішла в контору просити крупів. Поки дочекалася, щоб їх прийняли (там таких людей було багато), прийшла додому, а тато помер.
В той час (березень) уже їздила по селу підвода і забирала мертвих…"

Свідок Сіра Анастасія Карпівна, 1914 р.н.:
"В 1932-33 роках сім'я наша була невелика: мама, брат і я. Вдалося нам пережити той страшний час - корівка вирятувала, ми її в хаті тримали, аби ніхто не вкрав. Та ще жито, що ми на городі сіяли.
А людей тоді вимерло дуже багато. Їли лободу, конину, якщо вдавалося вкрасти, ходили на степ ловити "гаврошки".
Бували й випадки людоїдства… У сім'ї Кирносів пішла найменша дочка в сусіднє село на базар, щоб поміняти одяг на їжу. Пішла і не повернулася. Через декілька днів знайшли оголені кістки…
Вмирали люди цілими сім'ями. Баланець Михайло помер прямо на степу, де він сторожував кабачки цілодобово, щоб не крали голодні люди… Важкий час важко й згадувати."

    Свідок Путря Наталія Гаврилівна, 1927 р.н.:
"Було вже 6 років, то ж про 1932-33 роки пам'ятаю все добре. Їсти нічого було. Ми жили біля річки, тому ходили понад річкою, ловили ракуш-ки, розчиняли їх і їли… Пам'ятаю, як дядько працював трактористом, і їм тоді давали пайки, а я прийду до бабусі, сяду біля двору, то бабуся скаже: "Наташко, іди додому, бо сусіди скажуть дядькові, що я тебе годую". А другий дядько працював комірником, а як до нього приїхала продрозвьорстка, то здовбали всю долівку, у печі черінь. Але нічого не знайшли, бо нічого й не було…
      Пам'ятаю, як помер Путря Михайло Свиридович. Пам'ятаю випадок: була сім'я - прізвища вже не згадаю - батько й мати вкрали в колгоспі теля, зарізали, нагодували дітей, а останнє закопали під собачою будкою. Прийшли шукати, і не знайшли нічого. А дітей було багато. Коли вже виходили, то один паличкою по голому тілі штовхнув хлопчика і каже: "Пуп, наївся круп!" А малий: "Ні, бичини!" "А де ж бичина?" "У собаки під хвостом!"
І знайшли м'ясо. Забрали батьків, а діти лишилися і всі померли…
А в 33-му померли з голоду батько, Путря Павло Іванович; сестра, Путря Параска Павлівна; інша сестра - Путря Галина Павлівна; брат, Путря Іван Павлович… Батько зліг перший. Був пухлий, не міг і говори-ти. Тоді мама пішла до голови колгоспу, щоб дали крупів, молока. При-несла додому 4 кілограми крупів і 4 літри молока. Показала батькові ці харчі, а нього з очей потекли сльози. Поки мама зварили кашу, батько померли. А через деякий час померли старші від мене сестри і брат… Ями не було кому копати. В яму ложили по 3-4 чоловіка. Обмотували мертвих тряпками (труни не було з чого зробити), зверху прикривали подушками, і так ховали.
   Їли рогіз, калачики, лободу, ракушки. Пам'ятаю, як крала в чужих лю-дей цибулю. Прибіжу на город, вирву 8-10 цибулин, і біжу додому їсти. І так через два дні знову краду. Але господарі побачили, що в них хтось краде, і підстерегли мене. Це була сім'я вчителів Кулішів. Вони не кричали на мене, а дозволили рвати цю цибулю.
    Одного разу пішла по житні колоски. Назбирала колосочків у мішечок, а бригадир відібрав, мене набив, а колосочки розтоптав ногами.
Було у 33-му, що люди і дохлу скотину їли, а ми не їли, бо мама гидувала.
Якось пішла по колоски і побачила їжачка. Нарвала трави і нею вкину-ла їжачка у відро. Набрала колосків і прийшла додому. Розтопила піч соломою і вкинула туди їжачка. Їжачок вилазить, а я його рогачем - у вогонь! Ще підкинула соломи, і він, бідний, обгорів. Ніжки, голову і киш-ки викинула, а м'ясо зварила і вкинула туди жита, яке розім'яла.
Прийшла мама з роботи, сіли разом вечеряти. Та мама довго плакала, приказувала, що батько не бачить, бо дочка вже сама приготувала вечерю…"

СПИСОК (неповний)
померлих під час голодомору 1932-33 р.р. в с. Шандрівка

1. Путря Михайло Свиридович
2. Путря Павло Іванович
3. Путря Параска Павлівна
4. Путря Галина Павлівна
5. Путря Іван Павлович
6. Вовк Григорій Якович
7. Вовк Яків Семенович
8. Баланець Михайло
9. Бистрий Яків Федорович
10. Бистра Галина Яківна
11. Бистра Катерина Яківна
12. Бистра Степанида Яківна 13. Горбач Василь Максимович
14. Барник Самійло
15. Барник Йосип
16. Барник Гаврило
17. Барник Микола
18. Барник Іван
19. Барник Настя
20. Горбач Катря Максимівна
21. Горбач Настя Максимівна
22. Горбач Меланія Максимівна
23.Сірий Володимир Семенович

С.м.т. Юріївка Дніпропетровської області

1923 року було організовано Юріївський район, і слобода, згодом - село Юріївка, стало районним центром. На 1926 рік в селі було 512 дворів, де проживало 2305 осіб.
У 1929 році в слободі було організовано сільгоспартілі: "Новий побут", "Новий степ", згодом - "Політотдєл" і колгосп "Проґрес". Аґітаторами за вступ до колгоспів були комуністи Ф. Біда, Г. Кницька, Т. Іваненко, М. Шевченко, Н. Бандура.
Селяни Юріївки в 1930-му році повстали проти суцільної колективізації. Але сили були нерівні, і виступ швидко придушили війська реґулярної армії і міліцейські загони…
План 1932 року колгоспи виконали. Нічого не віщувало про наступне лихо. Насамкінець листопада 1932 року до слободи наїхало різних ранґів уповноважених з єдиною метою - хлібозаготівля. Почалося ши-рокомасштабне вилучення хліба у селян. Для цього було створено декілька бригад, що систематично в кожній хаті забирали все зерно, харчі. При цьому руйнували хати, розбивали перестінки, копали долівки, перекидали все в сараях, хлівах, забирали навіть щось схоже на корм у скотських годівницях.
Проживали в слободі, в основному, багатодітні сім'ї, які стали голодувати негайно після того, як бригади і активісти позабирали продукти харчування, та й не тільки, а ще й одяг, меблі, тощо.
Спочатку почали пухнути і мерти діти, потім - чоловіки…

   Свідок Громадський Федір Павлович, 1919 р.н., за власними спогадами та переказами його мами, Громадської Одарки Саве-ліївни, 1881 р.н., яка збирала інформацію про 1932-33 р.р. ще у передвоєнний час:
    "Коли почався голод 1932-1933 років, я навчався у шостім класі в Юріївці. Класним керівником була Стороженко Олександра Кирачівна.
Мої джерела інформації - це власні тогочасні спостереження, розпові-ді секретаря Юріївської сільради Йосипенка Федора Степановича, який пробув на цій посаді з часів громадянської війни до Великої Віт-чизняної війни, розповіді матері, а також дружини Віри Федорівни, уроженки села В'язівок.
Ніхто ніде ніколи не знав і не знає, скільки від голоду 1932-33 р.р. заги-нуло українців. Сьогодні всі зійшлися на думці, що вмерло тоді від го-лоду 9 -12 мільйонів чоловік. Це з осені 1932-го по врожай 1933-го року. Для порівняння: щоби знищити 6 мільйонів поляків, фашистам знадобилося більше п'яти років! А більшовики, що знищили удвічі біль-ше людей, устигли це зробити, фактично, за півроку.
Для таких темпів винищування українців треба було провести величезну організаційну роботу різних напрямів. Федір Степанович Йосипенко ще у вересні 1932 року показував мені таємні бланки обліку реєстрації померлих від голоду. Привіз ці бланки в сільраду представник ГПУ. Реєструвати можна було лише тих, хто мав паспорти. А так, як селяни не мали паспортів, то й факти їхньої смерті не можна було фіксувати.
       Нарівні із зерном в селян забирали всю худобу: корів, свиней, телят. Забирали всі харчові пожитки, а щоб їх зберігати, були організовані хатки-кутки. Що це таке? Це просто селянська хата, де встановлені стіл і лави для сидіння. Сюди звозили зібране зерно, продовольчі пожитки. Сюди звозили все майно розкуркулених "куркулів".
      Як працювали "хатки-кутки"? Як правило, за столом сиділи 2-3 більшовики, біля них - 3-4 активіста. За звичай, це були сільські ледарі, любителі випити. Ось сюди й викликали селян. Викликаний запитував, навіщо гукали? "Ми вже в колгосп чи СОЗ, ТОЗ вступили!" А "комісія" відповідала: "Ви помєньше язик распускайтє, ібо ми можем єво бистро укоротіть! Ви пєрєєлі хлєб!"
Хоча селяни вже віддали зерно, до них знову й знов ішли активісти, більшовики: забирали з хати все, що можна було їсти: в'язку цибулі, крупи, квасолю і т.інш. Будь-яке обурення або заперечення жорстоко придушувалося. Так, у Юріївці, на вулиці Верхній (тепер - Запорожченка), жив Сищенко Петро Трохимович, вулична кличка Хрипун. Жили: він, жінка, дочка і син Ваня, на рік менший від мене. Коли в них забрали все, він пішов на куток і виразив обурення: "Як же жити? Хіба це Радянська влада? За що ми приречені на смерть?!" Його тут же арештували, і пішли знову трусити (відшукувати) в нього хліб. Знайшли стакан квасолі, що дружина залишила на насіння.
        Того ж дня П.Т. Сищенка судили "за сокритіє продовольствія і антісовєтскую пропаґанду". Вирок - сім років ув'язнення. Там він і загинув…
Більшовики перекрили кордон між Україною і Росією. Уже з Харко-ва не можна було виїхати в Росію. А на сільських дорогах стояли війсь-кові кордони. І тільки одиниці, таємно, глухими стежками, пробиралися в Росію, де не було голода.
    Харків став не тільки столицею більшовицької України, але ще й притулком тисячам голодних селян, які в пошуках кращої долі ішли в сто-лицю, але майже всі вони померли від голоду.
За найменший протест чи обурення негайно йшла судова розправа. Репресії були нечувано жорстокі. Карали навіть за те, що скажеш сло-во "голод". Ніякого, мовляв, голоду в Україні немає. Вмирають ледарі.
     А мерли десятками, сотнями. Не було того дня, щоби не везли по вулиці мертвих за село. Юріївчани почали недоїдати ще у вересні 1932-го, коли великі сім'ї жили надголодь. А в грудні голод став во-лодарем села.
     До Юріївки більшовики привезли дитбудинок. Його розмістили в будинку, де були райком партії й райвиконком. Але голодуючих дітей туди не брали.
Багато селян за хабарі діставали довідки і отримували паспорти і виїж-джали в Донбас на роботу, де давали пайки. Значна частина дворів в селі пустувала: одних розкуркулили, другі самі повтікали. Кращі будин-ки розламували дитдомівські начальники на паливо. Дубова огорожа на кладовищі і хрести з могил - зникли, також на паливо. Будинки Зін-ців, Вілічанського, Крицьких й інших за кілька днів зникли.
На вулицях і по хатах валялися мертві. Їх, правда, відвозили на кладо-вище або на скотомогильники. Умерли голодною смертю сім'ї:
Сисун Ганни, кличка "Карпусі" - три сини: Іван, Петро й Григорій, який помер за партою в школі. За партою також померли: Коліс-ник Ілюша, Мороз Петро. Умерли три чоловіка Підситника Єфре-ма Юхимовича: батько, син і дочка Марфуша.
На дорозі навпроти дитбудинку завжди лежали разом із дітьми мо-лодії матері. Одного разу, коли зі школи йшов додому, нарахував тіль-ки проти фасаду дитбудинка 43 (СОРОК ТРИ) мертвих матерів. Крича-ли ще живі діти. Декотрих брали у дитбудинок, але там вони й вмира-ли. Всіх умерлих начальство більшовицьке рахувало і получали на них, як на живих, продукти, котрі пропивали на гульбищах… Найбільше молодих матерів було із сіл: Водяне, Кочерезькі хутори, Ханделеївки.
  Померлих хоронили діди Івченко Василь Наумович (кличка - "дід Рак"), Ененко Тимофій Григорович (кличка "Камошка"). За те їм з дитбудинка давали по хлібині, якусь закуску і горілку та гроші. Одних груд-них дітей було вивезено понад 2000 (ДВІ ТИСЯЧІ) чоловік.
Самих юріївчан вимерло, за підрахунками моєї матері, 189 чоловік.
Основна маса не реєструвалася органами ЗАГСу.
      Серед активістів позвірячому себе вели: Смага Маріян Васильович - голова сільради, Литвиненко Зінько, Мурамуєв Флор, Чуніхівська Тетя-на. Вони навіть не давали селянам їсти мертвячини, що валялися не зариті на скотомогильниках. Навіть, коли падав коняка, не дозволяли брати конину. Люди йшли на скотомогильник, (котрий розміщався на схід Юріївки від залізничного переїзду, - треба їхати через греблю у верхів'ях річечки Вошивої, біля плеса Прокопового. Це десь добрих два кілометри.) Звідти частина голод-них людей тягла додому дохлятину, варили і їли. Були випадки тяжких отруєнь…
Ще до голоду, весною 1932 року, учитель Андрій Іванович Федоренко повів наш клас у сторону Варварівки, на кінець села, садити сад у комуні "Новий побут", контора якого розміщалась в Коритяному, - це недалеко від руїн маєтка Вінниченка, стояла велика клуня, що належала комуні.
Коли ми з учнями прийшли до клуні, то на дверях стояв голова сільради Смага Маркіян, член комнезаму Сищенко Савка. Ми зазирнули у клуню: увесь простір був завалений різним добром, одягом чоловічим і жіночим, головними уборами, меблями, домашнім дріб'язком. Все це було зім'яте, валялося на долівці, в скринях і в сундуках. Це були речі, конфісковані у "куркулів", які наживали їх роками тяжкої праці. Добро розтягали комнезамівці-більшовики, що тижнями не прохмілялись.
      При нас старенька бабуся з Кочерезьких хуторів просила віддати їй ікону Святого Самсона. З неї сміялися Смага Маркіян і Сищенко Савка, але стара наполягала, і за самогон забрала ікону.
Після закінчення посадки дерев, нам приготували галушки, котрі ми почали їсти. В цей час до казанів прийшли вже добряче п'яні Сищенко і Смага. Сищенко підійшов до казана і почав кричати: "Не для того ми організовували комуну, щоб нас кормили галушками!" - і ногою перекинув казан. Так всі учні залишилися голодними. Тоді вони не думали, що вимруть з голоду: хто 1933-го, а хто - вже 1947-го…
22 травня 1993 року. /підпис/ Ф.П. Громадський"

"…А люде виростуть. Умруть
Ще не зачатиє царята…
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі." "І день іде, і ніч іде.
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?"

***
ЦЯ БРОШУРА ВИЙШЛА ДРУКОМ,
ДЯКУЮЧИ ПОЖЕРТВАМ:

1. Павлоградської міського осередку Всеукраїнського Товариства "Просвіта" ім. Тараса Шевченка
2. Громаді Українського Православного Братства
3. Павлоградській міській організації
партії "Реформи і Порядок"
4. Павлоградській міській організації
партії "Конґрес Українських Націоналістів"
5. Павлоградській міській організації партії "Батьківщина"
6. Павлоградському історичному клубу "Червона калина"
Приватним пожертвам добродіїв:
Моренка Олександра
Органіщука Володимира
Осіпчука Миколи
Романюка Леоніда
Шепшелєя Костянтина

Хай милосердна Мати наша Україна благословляє ваші труди і дні - і нині, і завжди, і на віки віків! Амінь…
©Автор і упорядники: ІВАНЧЕНКО Борис Павлович, Романюк Леонід Васильович
ВИКОРІНЕННЯ.
Голодомори 1921-22, 1932-33 р.р.
в Дніпропетровській області

Упорядкування, коректор - М.Ф. Пономаренко
Редагування та макетування - Л.В. Романюк
Комп'ютерний набір - М.Ф. Пономаренко; Л.В. Романюк

Віддруковано Поліграфічним підприємством "Граніс".
Директор - Гетман Григорій Анатолійович. Тел. 8-05632-3-93-79.

Рік	1930	1931	1932
Валовий збір	23,3	18,3	14,7
Хлібоздача	7,7	7,0	9,1
Залишки селянам	15,6	11,3	5,6


Назва району	Кіль-сть вселених сімей	Звідки	Назва району	Кіль-сть вселених сімей	Звідки
Донецкая область (!!!)
Біловодський	600	Іванівська обл.		400	Іванівська обл.
Білолуцький	500			400
Н-Псковський	600			400
Ст.Каранський	400			300
Старобільський	350			300
Сватовський	150			200
Покровський	510		Володарський	300
Марковський	390		Маріупольський	400
Гришинський	300		Рубежанський	200
			Амвросієвський	600
разом	3200		РАЗОМ:	3100

Область отправления	Область прибытия	Количество					% вы-полне- ния плана
Область отправления	Область прибытия						% вы-полне- ния плана
Горьковская	Одесская	2120	1348	2062	2050	35	106
Ивановская	Донецкая	3527	1619	2062	1980	44	104
БССР	Одесская	4630	3864	5295	10924	61	103
ЦЧО	Харьковская	4800	2329	3479	5644	80	106,6
Западная *	Днепропетровская	6679	5719	7571	5644	109	102,7

Б.П. ІВАНЧЕНКО

ВИКОРІНЕННЯ

***

Л.В. РОМАНЮК

ГОЛОДОМОРИ
ЯК ЗАСІБ ПРИДУШЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО ОПОРУ у СРСР
*
1921-22; 1932-33 рр.
в реґіоні Західного Донбасу
*
MEMORIUM
ЖЕРТВ ІМПЕРСЬКОГО ТЕРОРУ

"АРКУШ",
м. Павлоград,
2003 рік

ЗМІСТ:

РОЗДІЛ І.

РОЗДІЛ ІІ.

РОЗДІЛ ІІІ.

РОЗДІЛ ІV

РОЗДІЛ V

РОЗДІЛ VI

Додатки

с. Булахівка Павлоградського району

с. Вербуватівка Юріївського району

с. Жемчужне Юріївського району

с. Межиріч Павлоградського району

с. Новов'язівка Юріївського району

с. Новогригорівка Юріївського району

с. Чернявщина Юріївського району

с. Шандрівка Юріївського району

С.м.т. Юріївка Дніпропетровської області

Б.П. ІВАНЧЕНКО

ВИКОРІНЕННЯ

***

Л.В. РОМАНЮК

ГОЛОДОМОРИ ЯК ЗАСІБ ПРИДУШЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО ОПОРУ у СРСР *** 1921-22; 1932-33 рр. в реґіоні Західного Донбасу *** MEMORIUM ЖЕРТВ ІМПЕРСЬКОГО ТЕРОРУ

"АРКУШ", м. Павлоград, 2003 рік

ЗМІСТ:

РОЗДІЛ І.

РОЗДІЛ ІІ.

РОЗДІЛ ІІІ.

РОЗДІЛ ІV

РОЗДІЛ V

РОЗДІЛ VI

Додатки

с. Булахівка Павлоградського району

с. Вербуватівка Юріївського району

с. Жемчужне Юріївського району

с. Межиріч Павлоградського району

с. Новов'язівка Юріївського району

с. Новогригорівка Юріївського району

с. Чернявщина Юріївського району

с. Шандрівка Юріївського району

С.м.т. Юріївка Дніпропетровської області

ГОЛОДОМОРИ
ЯК ЗАСІБ ПРИДУШЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО ОПОРУ у СРСР
*
1921-22; 1932-33 рр.
в реґіоні Західного Донбасу
*
MEMORIUM
ЖЕРТВ ІМПЕРСЬКОГО ТЕРОРУ

"АРКУШ",
м. Павлоград,
2003 рік